Втрачений Ужгород: одинадцятий мер міста Мирон Стрипський

Втрачений Ужгород: одинадцятий мер міста Мирон Стрипський
Продовжуючи міні-цикл історій про мерів Ужгорода дорадянської доби, нині розкажемо про одинадцятого очільника міста – інтелектуала та авантюриста Мирона Стрипського. Його нащадки теж уже багато років не проживають в Ужгороді, уся родина включно з ним виїхала звідси ще у 1940-х роках. Однак нам вдалося знайти онуків колишнього мера міста, котрі допомогли нам відтворити картину його життя.

 

Пам’ятаєте дерев’яну Шелестівську церкву на території скансену? Саме в ній, звісно, коли вона ще стояла на своєму історичному місці, в селі Шелестові,  служив греко-католицький священник Микола (Міклош) Стрипський, який походив з давньої священницької династії. Біля дерев’яного храму у Шелестові стояла маленька хатка священника, у якій 1879 року і народився майбутній мер Ужгорода Мирон Стрипський (в угорському варіанті його ім’я писалося Sztripszky Elem?r). Та слід зазначити, що серед дітей священника Миколи Стрипського Мирон не став найвідомішим, куди вагомішим було на початку ХХ століття ім’я його старшого брата Гіадора – знаного історика та мовознавця. Брати, до речі, зберігали дуже теплі взаємини протягом усього життя, більше того – саме Гіадор мав великий вплив на те, як склалося життя Мирона. Річ у тім, що їхній батько мріяв, аби Мирон став священником, хоча ця ідея тому ніколи не подобалася.

Мирон (вище зліва), Гіадор (сидить нижче Мирона) у Пряшеві

У 1894-1896 роках Мирон Стрипський навчався в Унґварській королівській католицькій гімназії, з 1897-го навчального року переїхав до Епер’єша (нинішнього Пряшева), де ще три роки провів у Євангельському колегіумі. А тоді, у 1899 році, заручившись допомогою Гіадора, таємно від батька вступив на юридичний факультет Будапештського університету. Нащадки не знають, коли саме це сталося (припускають, що десь у ці роки), але одного дня Мирон покинув усе, сів у Трієсті на пароплав і подався до Нью-Йорку. Державному представнику США там повідомив, що приїхав до дядечка, музиканта Яноша Стрипського, котрий справді проживав у Пенсильванії. Та до дядечка він їхати й не думав, його привела до Америки жага до пригод.

Мирон (зліва) з товаришем, 1898 рік

На схилі літ він розповідав онукам, що певний час працював у Нью-Йорку в редакції газети, яку заснували там вихідці з наших країв. За цей час дуже добре вивчив англійську мову (загалом Мирон Стрипський володів кількома мовами: угорською, «руською», французькою, чеською, англійською, знав латину, старогрецьку, цікавився староєврейською). Але життя у США чомусь не привабило Мирона залишитися, через деякий час (орієнтовно, у 1905-му) він вирішив повернутися до Європи. Цікаво, що грошей на зворотний шлях він не мав, тому вирішив схитрувати: сфотографувався зі забинтованою рукою і відправив це фото мамі з проханням відправити йому гроші на квиток додому. Повернувшись, Мирон Стрипський відновив навчання в університеті. Навчався він, скоріше за все, заочно, бо вже у 1905-му унґварські газети згадували, що мер Мігай Фінцицький призначив студента Мирона Стрипського стажером у поліцію. Вже наступного року здібного молодого хлопця взяли працювати помічником судді унґварського округу, а ще через деякий час він уже працював помічним суддею округу Нодь Березна (Великий Березний). До речі, саме там він знайшов своє кохання, познайомившись із донькою заможного землевласника Яноша Березної Мартою. Родина Березної володіла у Великому Березному маєтком, орною землею, пасовищем, а в Малому Березному – водяним млином та садом. Усе це вони продали після смерті голови родини Яноша Березної на початку ХХ століття.

Марта Березної стала дружиною Мирона Стрипського 25 червня 1910 року. Вона дуже кохала свого чоловіка і була його вірною помічницею у всьому аж до останнього дня його життя. Разом вони виховували трьох дітей: Марту (1911), Елемира Міклоша (1914) та Єву (1918). Найстарша Марта народилася у Нодькопоші (Велких Капушанах), куди Мирона направили на роботу окружним суддею. У ті часи місце роботи молодих суддів змінювали часто, тому сім’я Стрипських переїздила щокілька років: з Капушан – до Перечина, звідти – до Середнього, звідки у 1918 році – нарешті до Унґвара. Коли місто стало чехословацьким, Мирон Стрипський почав працювати головним архіваріусом жупанату. Він був досить активним під час тогочасних політичних процесів, дуже прихильно ставився до ідеї автономної Підкарпатської Русі. На початку 1920-х пропагувалося поняття, що мерами (тимчасово владними комісарами) міст Підкарпатської Русі мають бути виключно «карпатороси». Однак, на жаль, ситуація була такою, що «карпаторосів» із необхідним рівнем освіти у ті часи було дуже мало. Саме тому ми бачимо серед державних діячів і політиків того часу так багато вихідців зі священницьких сімей (інтелігентні священники мали бажання і фінансову змогу вивчити своїх дітей).

Звісно, за цих умов Мирона Стрипського з його освітою і досвідом гріх було тримати на посаді архіваріуса жупанату. Не дивно, що саме його кандидатуру Цивільна управа Підкарпатської Русі визнала найбільш підходящою для заміни на посаді владного комісара Ужгорода Івана Желтвая, котрого влітку 1921 року підвищили до жупана. Мирон Стрипський також не був обраним населенням чи депутатами мером, а призначеним владним комісаром. Так само у липні 1921 року були не обрані, а погоджені владою 18 членів міського вибору (ради).

Офіційне фото Мирона Стрипського на посаді владного комісара

На посаду владного комісара Мирон Стрипський вступив 14 липня 1921-го, а вже 21 липня він уперше головував на засіданні ради. Варто зазначити, що не всі депутати були дружелюбно налаштовані до нового очільника. Місцева угорська преса доволі грубо описувала те засідання, назвала першу промову Стрипського сірою, без жодної програми. Ставлення проугорських депутатів можна зрозуміти: вони хотіли, аби членів ради обирало населення, тоді, мабуть, у них був би шанс збільшити кількість своїх представників у раді. А так їм запропонували всього кілька місць, яких не вистачало, аби мати вплив на рішення ради і нові призначення в магістраті. Не дивно, що перше засідання під головуванням Мирона Стрипського перетворилося на скандал: проугорські депутати хотіли зачитати протест, їм цього не дозволили, тоді депутат архітектор Ерно Ковош заявив, що його колеги прихильники місцевого самоврядування, а не централізованого керування, а також, що за законом Чехословаччини про національні меншини вони мають право, аби засідання і справи міської ради велися двома мовами: угорською та «руською». Мовне питання піднімалося на засіданнях ще не раз, а без скандалів щодо того, що проугорські депутати не розуміли, що говорять деякі їхні колеги, не обходилося, мабуть, жодне засідання.

Забігаючи наперед, скажемо, що керував Ужгородом Мирон Стрписький недовго – менше року. За цей час у місті нарешті почалися масштабні ремонтні роботи з відбудови пошкодженого ще війною дорожнього покриття. На Маломостовій вулиці (нині – початок вулиці Волошина) заасфальтували тротуари, бруківкою виклали вулицю Мойор (нині – Лучкая), площу Масарика (нині – Петефі) та вулицю Радванську (нині – Мукачівська), а набережну Дойко Ґабора (нині – наб. Незалежності) виклали кам’яною плиткою місцевої фірми «Граніт».

У серпні 1921-го Мирон Стрипський очолив у місті кампанію з допомоги голодному населенню Росії. Він оприлюднив у всіх газетах звернення до жителів Ужгорода, в якому просив допомогти голодним людям (невідомо, малося на увазі населення Поволжя чи України), котрих до такого стану довів комуністичний режим. На вулицях Ужгорода організували збір пожертв, влаштували і благодійний бал, на якому демонстрували кусень глевкого чорного хліба із поясненням, що таким у Росії змушені харчуватися люди. На жаль, ми не знаємо, скільки грошей і речей вдалося зібрати жителям Ужгорода у 1921-му, чи були вони відправлені у населені пункти, де голодували люди, чи допомогли комусь вижити – можливо, колись це стане темою іншої нашої статті. Поки ж повернемося до історії про Мирона Стрипського.

У квітні 1922 року Ужгородом почали ширитися чутки, що Стрипський йде з посади, так само знімають з посади комісара Мукачева. Точної причини відставки ми не знаємо, у тогочасних газетах можна знайти думки, що Стрипський поплатився за скандал навколо створення класів з угорською мовою викладання в новій Торгівельній школі. 24 квітня 1922-го у великій залі магістрату відбулося урочисте засідання, на якому жупан Іван Желтвай звільнив Мирона Стрипського, подякував йому за роботу, після чого представив нових міських представників вибору (депутатів) і нового владного комісара – також колишнього суддю Едмунда Бачинського.

Мирон Стрипський після цього пішов у відпустку, але довго не відпочивав, бо вже незабаром був запрошений на посаду заступника жупана Желтвая і головного юриста жупанату. Ці функції він виконував до 1925 року, а тоді попросився на пенсію. На той час Стрипський не був ще старий, 46-літній чоловік, тож чому вирішив вийти на пенсію – незрозуміло. Не в’яжеться таке рішення і з його характером, бо це була людина дуже активна і працьовита. У Мирона Стрипського завжди було багато хобі і вподобань: він був активістом «Просвіти», прекрасним музикантом, дуже любив читати, вирізав по дереву, ремонтував музичні інструменти. Ми не знаємо точно, де проживала сім’я Стрипських. У газеті за 1924 рік значиться, що колишній владний комісар будує кількаповерховий будинок «на куті Підградської вулиці», але вже у списку виборців за 1936 рік значиться, що Стрипські проживають на вулиці Сільвая, 15 (нині – вул. Сільвая, 13).

Мирон Стрипський із сім’єю

Другу світову війну Мирон Стрипський із дружиною пережив у місті. На той час усі їхні діти вже проживали за межами Ужгорода, у Будапешті та містечку Мортфю (Martf?). Після війни давно пенсіонований Стрипський знову став до роботи, керував створеною у стінах ужгородського замку бібліотекою. Коли він зрозумів, що не хоче жити в СРСР, можливості виїхати до Угорщини вже не мав. Але у 1947-му один знайомий високопоставлений чиновник допоміг Мирону через угорське посольство у Москві добитися права виїзду до дітей. Стрипські продали будинок та все, що мали, поміняли рублі на долари, зібрали особисті речі й поїхали через Чоп до Угорщини. Там їх зустрічав син, котрий допоміг батькам переселитися до містечка Мортфю неподалік Солнока. Це невеличке охайне місто на березі Тиси, відоме тим, що там працювала найбільша в Угорщині взуттєва фабрика (заснована Батею «Cikta», яку згодом націоналізували й перейменували на «Tisza Cip?gy?r») дуже сподобалася Мирону та його дружині Марті.

Мирона (Елемира) також дуже полюбили у місті, бо цей високий (183 см.), синьоокий, стрункий і завжди елегантний дідусь просто випромінював доброзичливість і привітність. Він щодня ходив до бібліотеки і багато гуляв берегами Тиси. Помер Мирон Стрипський на руках у своєї дружини 29 грудня 1970 року, на його похорони приїхало багато людей з усієї Угорщини.

Нині в Ужгороді, здавалося б, нема жодних згадок про колишнього владного комісара Мирона Стрипського. Навіть могила його матері Юліанни (у дівоцтві Васовчик) на старому Замковому кладовищі була знищена під час будівництва скансену. Однак у тому ж скансені досі стоїть ошатна Шелестівська церква, до якої у дитинстві зі священником-батьком точно приходив і малий Мирон – майбутній одинадцятий мер Ужгорода.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»  

 

23 жовтня 2020р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів