Втрачений Ужгород: дванадцятий мер міста Едмунд Бачинський (Фото)

Втрачений Ужгород: дванадцятий мер міста Едмунд Бачинський (Фото)

 

Продовжуючи міні-серію публікацій, присвячених мерам Ужгорода дорадянських часів, розкажемо нині про дванадцятого очільника в історії міста – юриста Едмунда Бачинського. Цю історичну постать «Втрачений Ужгород» вже одного разу згадував, коли йшлося про будинок Бачинського у Малому Ґалаґові. Але зараз ми доповнимо попередню розповідь новознайденими фактами, зосередившись зокрема саме на посаді очільника міста.

Ми вже розповідали про кількох мерів, котрі походили зі священницьких сімей. Едмунд Бачинський (угорською – Bacsinszky Ödön, а в деяких документах також Євгеній) теж був сином священника, навіть більше – усі його предки за чоловічою лінією до шостого покоління були греко-католицькими священиками, а сам майбутній мер поєднав дві відомі священницькі родини: Бачинських і Фірцаків. Батьком Едмунда був Степан Бачинський – намісник Рахівського округу й парох в Ясіні, а мати, Єлизавета Фірцак, була двоюрідною сестрою греко-католицького єпископа Юлія Фірцака. Саме в такій сім’ї 13 червня 1880 року народився Едмунд Бачинський. Сталося це в Калинах Тячівського округу, де тоді служив його батько.

На відміну від своїх братів, котрі також обрали життєвий шлях священників, Едмунд вирішив стати юристом. Він вступив до Будапештського університету, вивчав там юриспруденцію, ставши після закінчення навчання доктором права. Після отримання диплому Едмунд почав поволі просуватися кар’єрними сходинками судової системи Угорщини. Спершу стажувався у суді Ніредьгази, а у 1906 році був призначений заступником реєстратора у суд Сотмара (нині – румунське Сату-Маре). Це місто стало доленосним для молодого юриста. Там у червні 1909 року він одружився з улюбленицею усього світського товариства Сотмара Міци Товт. Міци (Марія) була чарівною молодою дівчиною, активною учасницею культурних заходів, співачкою і музиканткою, яку усі дуже любили за веселу вдачу. Та у щасливому шлюбі Едмунд і Міци не прожили і року. 27-річна «співоча Міци», як її назвали у газетах, померла у травні 1910 року під час пологів, народивши здорову дівчинку. Маля назвали на честь померлої матері Марією Гедвігою і так само все життя називали Міци.

Вже за рік, у 1911-му, Едмунд Бачинський одружився вдруге. У той час він працював помічним суддею в іншому румунському місті Нодьшомкут (нині – Шомкута-Маре). Дружиною Бачинського знову стала жителька Сотмара – донька тамтешнього греко-католицького священника Оронка (Аврелія) Губан. Оронка дуже полюбила доньку Едмунда і виховувала її, як рідну, бо власних дітей так і не мала.

Молода сім’я Бачинських переїздила за Едмундом із міста до міста. У 1919 році, коли в життя Едмунда прийшла політика, він працював окружним суддею у Дебрецені. Звідти його призначили урядовим уповноваженим комітату Унґ – так Бачинські приїхали до Ужгорода. Тут Едмунд працював суддею комітатського суду та брав активну участь у політичних процесах перетворення краю на чехословацьку Підкарпатську Русь.

Коли в місті настала чергова політична криза (члени міської ради відмовилися від повноважень, рада саморозпустилася), саме Едмунда Бачинського жупан призначив на пост владного комісара Ужгорода. У кінці квітня 1922 року Бачинський замінив на посаді Мирона Стрипського. У великій залі магістрату, приймаючи справи міста, він виголосив гарну промову, що була позитивно підтримана новими членами ради (тоді її називали вибором). Газети написали, що новий комісар є 42-річним активним чоловіком, який до цього 20 років поспіль працював на державній службі. 

Чим же запам’яталася робота Едмунда Бачинського на посаді владного комісара Ужгорода? У Державному архіві Закарпатської області зберігаються документи, з яких можна зробити висновок, що Едмунд Бачинський у 1922 році, так само, як його попередник, опинився між двох вогнів: жупаном та членами міської ради. У листі до жупана Івана Желтвая Бачинський зазначав, що місто знаходиться у важкому становищі, а депутати зовсім не проявляють ініціативи: отримують запрошення, розписуються в їхньому отриманні, але зрештою на засідання не приходять. Всі вже розуміли, що час завершувати еру владних комісарів міста, потрібно готуватися нарешті до повноцінних виборів, у яких братимуть участь депутати, зацікавлені у роботі в раді. Для того, аби провести вибори, слід було, перш за все, привести до ладу списки виборців міста, оскільки в останні роки цим ніхто не займався, а жителями Ужгорода стало дуже багато нових осіб. Важкими зусиллями вдалося службовцям магістрату завершити до кінця 1922 року проведення перепису виборців міста. Тоді ці списки вивісили у магістраті, аби жителі могли внести у них зміни. Уточнення тривало до весни наступного, 1923, року, тоді ж у магістраті приступили до чистки списків, з яких викреслювали усіх, хто не зміг довести, що є громадянином Чехословаччини та проживає у місті щонайменше з березня 1923 року. Тут не обійшлося без спротиву проугорського населення міста, оскільки багато хто не поспішав приймати чехословацьке громадянство, тож ризикував залишитися без права голосу.

До часу ж проведення виборів перед Ужгородом постала надзвичайно заманлива пропозиція, яка могла би дозволити Едмунду Бачинському втілити усі найсміливіші плани з розвитку міста або так само могла би стати для Ужгорода борговою катастрофою. У 1923 році Консорціум американських русинів за ініціативи, як писали у документах, «найвизначнішого представника руської еміграції у США» М. Ганича запропонував Ужгороду позику в один мільйон доларів на 25-35 років, яка могла бути використана лише в корисних цілях: для будівництва водогону, каналізації, зведення будівель, проведення електроенергії, запуск трамвая тощо. У міській раді довго радилися, чи варто містові брати цю позику. Однак зрештою, якою б заманливою не була ця пропозиція, від неї вирішили відмовитися, як від надто ризикованої. На мою думку, це говорить про відповідальний підхід до справ тодішніх представників влади, адже вони могли взяти ці шалені гроші, залишивши турботи про виплату боргів своїм наступникам. Але не зробили цього, прорахувавши, що для міста  це може стати катастрофою, особливо, якщо відбудеться коливання курсу долара.    

Отже, відмовившись від одного мільйона доларів на розвиток міста, Едмунд Бачинський знову з головою поринув у підготовку перших місцевих виборів з часу входження міста до складу чехословацької Підкарпатської Русі. Голосування проходило 16 вересня 1923 року на 16-ти дільницях (одна з них розташовувалася у кафе «Прага»). Цікаво, що в переддень та в день виборів у місті було заборонено продавати алкоголь, включно з пивом – виборець мав прийти на дільницю тверезий і зосереджений на важливій справі.

За результатами виборів до ради пройшли 34 депутати, серед них і діючий владний комісар Бачинський. За новими домовленостями, міська рада висувала кількох кандидатів на посаду мера, з них жупан мав обрати одного найдостойнішого. Мером мусив бути карпаторос (русин). Далі депутати обирали йому заступників: одного – чеха, іншого – угорця. Проблема була лише у тому, що мер уже не мав таких повноважень, як владний комісар. Куди більш значимою фігурою ставав головний юрист магістрату.

22 жовтня 1923 року члени нової ради прийняли присягу. Серед запропонованих кандидатів жупан обрав мером Едмунда Бачинського. На своїй новій-старій посаді Бачинський продовжив втілювати попередні напрацювання. Саме тоді почали обговорювати питання приєднання Радванки, Болотини та Горян до міста. Тоді ж почали обирати місце для нової скотобойні, яку спершу хотіли побудувати на площі Торговій, тобто на нинішній площі Хмельницького. Зрушила також із місця справа купівлі приміщення для створення будинку для самотніх літніх людей (зрештою будинок придбали на вулиці Шумній). У місті хотіли відкрити першу публічну бібліотеку, хоча фінансування її було тоді доволі обтяжливим для бюджету.

Аж тут, неначе грім серед ясного неба, 17 вересня 1924 року жупан Желтвай видає розпорядження розпустити міську раду, що автоматично означало і звільнення мера. У документі, який також зберігається в Державному архіві Закарпатської області, зазначено, що керувати Ужгородом до обрання нового мера мав фінансовий секретар головної фінансової дирекції міста Іван Жидовський. А до того, поки Жидовський не перейме справи, магістратом мусив керувати найвищий за рангом чиновник, у цьому випадку – міський радник Петро Сова. Що ж було причиною такого несподіваного рішення жупана Івана Желтвая? У документі він пояснив, що міська рада систематично приймала протизаконні рішення, наприклад, проголосувала за те, що порядок денний не треба узгоджувати з жупаном, бо це, мовляв, є внутрішніми справами міста. Зауваження головного юриста не приймалися до уваги, деякі члени ради взагалі з нього насміхалися, а одного разу, мовляв, напали на нього, не дозволивши говорити. «Чиновники магістрату піддаються терору з боку депутатів, а голова ради не робить нічого, аби їх захистити і навести лад під час засідань», – йдеться у документі.

Тогочасні газети також опублікували розпорядження жупана. Писали, що депутати одразу же зібралися обговорити це рішення, зійшовшись на думці, що жупан перевищив свої повноваження, зокрема тим, що сам призначив тимчасового керівника. Бачинський у пресі прокоментував, що не розуміє рішення жупана, адже рада функціонувала нормально, а наведених прикладів – недостатньо, аби її розпускати. Мер вважав, що наступна рада буде ще менш дієвою, а також відверто зазначив: знав, що не був улюбленцем жупана і той його призначив мером не з власного бажання. Скарги депутатів віцегубернатору Антоніну Розсипалу результатів не дали, той сказав, що не має права втручатися у справи жупана і приймає його рішення.

Сам же жупан Іван Желтвай пресі повідомив, що робота міської ради давно його непокоїла, останнім часом же стала просто загрозливою для міста, тому він змушений був піти на такий радикальний крок із надією, що члени нової ради засвоять цей урок. Відступив назад Желтвай лише у тій частині рішення, де йшлося про призначення тимчасовим комісаром др. Івана Жидовського. Замість нього владним комісаром був призначений колишній радник лісової управи Ян Грбек. Про нього ми розкажемо вже у наступній історії. Поки ж коротко повернемося до подальшого життя Едмунда Бачинського.

Варто зазначити, що без посади мера він не пропав, навпаки – досяг вершини своєї кар’єри. Окружний суддя Едмунд Бачинський із 1929-го по 1938-ий обирався сенатором до чехословацького парламенту, був популярним і дуже успішним політиком.

Депутати та сенатори парламенту від Підкарпатської Русі. Сенатор Бачинський сидить другий зліва.

У 1938-му став міністром внутрішніх справ Підкарпатської Русі, а 19 жовтня 1938 року, перед Віденським арбітражем, на чолі делегації представляв інтереси Підкарпатської Русі на переговорах про майбутні кордони у Мюнхені. Він був активним меценатом, підтримував улюблену футбольну команду СК «Русь», за що у 1930-х роках його обрали довічним головою клубу.

Про будинок сім’ї Бачинських повторно багато розповідати не будемо, лише нагадаємо, що на початку 1930-х років Едмунд та його дружина придбали у Підкарпатського банку земельну ділянку у Малому Ґалаґові, де звели невеличку гарну віллу (нині цей будинок можна побачити на території скверу на площі Дружби народів, за погруддям Масарика). У своїй ошатній віллі Бачинські проживали з 1935-го і майже до кінця 1938-го років, після чого разом із іншими представниками чехословацького уряду виїхали до Хуста. Після поразки Карпатської України Едмунд Бачинський відійшов від політики, до кінця Другої світової війни жив у Хусті і знову займався виключно юриспруденцією. Коли ж до Хуста зайшла радянська армія, управління контррозвідки «СМЕРШ» заарештувало 64-річного Едмунда Бачинського. Без суду його вивезли в невідомому напрямку. І лише зі спогадів політв’язня Миколи Бандусяка відомо, що колишнього мера і сенатора відвезли до табору для військовополонених на шахті «Юнком» в Єнакієвому, де він і помер у 1945 році від тифу.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

06 листопада 2020р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів