Олександр Гаврош: «Донедавна у шкільній програмі не було жодного закарпатця»

- Ваша нова книга «Казки для Елізи» має підзаголовок «15 маленьких історій для однієї великої дівчинки» і присвячена «милій Елізі». Хто вона – ця «мила Еліза»? Чи є в реальному житті прототип «однієї великої дівчинки»?
- Ці історії писалися протягом тривалого часу, тому Еліза – образ збірний. Але всі казки мають конкретного адресата. Принаймні я точно знаю, про кого йдеться в тій чи іншій історії. Але оскільки це художні алегорії, то завдання автора полягає, аби в конкретному показати узагальнене.
- У Вашому доробку багато книжок для дітей. Ви самі любите більше розповідати чи слухати казки?
- Я люблю читати дитячі книжки, хоча останнім часом на це вкрай мало часу. Але в мене росте маленький син Миколка, якому лише півтори рочки, тож незабаром я знову повернуся в дитинство. На цей раз втретє, бо старшому Данилові – вже 24. Так що буду знову розповідати і читати вголос кращі дитячі книжки. З нетерпінням чекаю цього моменту, аби зануритися у цей дивовижний світ спільних радісних відкриттів.
- Кому варто прочитати «Казки для Елізи»?
- Це книжка для родинного читання. Її можуть читати діти, можуть читати батьки, можуть читати разом батьки з дітьми. Це непрості історії, тут є прихований зміст, особливий настрій, можливість порозмірковувати над прочитаним, спільно обговорити. Всі ці історії народилися із життя. На початку завжди був реальний поштовх. Просто фантазія автора виплела з цього художній образ.
- Детективи, казки, пригодницькі повісті, еротична поезія, публіцистичні твори, драматургія, історія, історичні дослідження, переклади, документальні фільми та багато іншого… Як Вам вдається «переключатися»? Як, наприклад, у 2019 році, коли одна за одною вийшли документальна книжка «Нескорена Карпатська Україна», дитяча повість «Різдвяна історія ослика Хвостика» та психологічний роман «Донос».
- Пишу в різних жанрах, бо сам матеріал диктує потрібну форму, в якій може найкраще проявитися. Є історії, які чудово виглядатимуть на театральній сцені, а є -- абсолютно несценічні. Для дитячого твору потрібен яскравий герой і нові, незатерті обставини. З документалістикою легше – тут пишу про те, що сам осмислюю за кілька десятиліть журналістської роботи.
Як правило, теми самі знаходять мене. А буває, що й просять написати на замовлення. Як це трапилося з виставами «Князь Корятович» чи «Останнє танго в Хусті», які захотіли поставити Мукачівський та Хустський театри. Але цей матеріал мене як автора завжди манив сам по собі. Я дуже люблю історію, і більшість моїх творів з нею пов’язано. Натхнення черпаю в самому бажанні розповісти про щось важливе. В кожному творі для мене важливою є ідея, внутрішня мотивація, чому я маю написати саме про це.
- За Вашими творами поставлено багато вистав. Одну з постановок за п’єсою «Вуйцьо з крилами» мали можливість побачити і тернополяни в Тернопільському обласному драматичному театрі імені Т. Шевченка (режисер Олег Мосійчук). Чи мали Ви змогу подивитись її, і чим відрізнялись між собою аналогічні постановки в Ужгороді та Дрогобичі?
- На превеликий свій жаль і сором, я поки що не бачив ні тернопільської постановки, ні дрогобицької, про які чув дуже гарні відгуки. Це свідчить лише про те, в якому часовому цейтноті я живу. Робота поглинає мене повністю, а якщо зважити, що вдома ще й малюк, який не дає ні на мить розслабитися, то всі батьки мене зрозуміють. Окрім того, суттєво вплинув на поїздки й епідемічний рік. Тож дуже сподіваюся на те, що нарешті побачу власну п’єсу на загаданих сценах у цьому році.
- Велика частина Ваших творів про Закарпаття. Що є рушійною силою для їх написання, окрім локал-патріотизму?
- Головна мотивація – розповісти про свої відкриття всім зацікавленим. Причому зробити це в художній читабельній формі. І розповісти не тільки закарпатцям, а всій Україні, бо Закарпаття замало прописане в загальнонаціональний літературний простір. Донедавна в шкільній програмі не було жодного закарпатця. А зараз наш край потужно проявляється в українській літературі, стає його помітною складовою.
- Ви популяризуєте закарпатських героїв -- Івана Силу, славного розбійника Пинтю, опришка Миколу Шугая. Уявімо літературним супергероєм Вас, якими суперздібностями Ви б хотіли володіти?
- Цікаво було б побути невидимим, поспостерігати непомітно за людьми. Або здійснювати мандрівки у часі, як герої мого «Музею пригод» чи «Капітана Алоїза». Можливо, людство колись і цього досягне.
- Яка «найзачитаніша» книга в особистій бібліотеці Олександра Гавроша?
- Такої нема, бо моя бібліотека -- велика, а значна частина її ще не прочитана. Купую чимало книжок з наміром прочитати у майбутньому. Тому не можу собі дозволити таку розкіш: перечитувати вже прочитане. Завжди тішуся як дитя, коли натрапляю на книжку, яка приносить мені радість як літературному гурманові. Коли текст настільки досконалий, що можеш на адресу автора тільки промовити: «Браво!» і по-доброму позаздрити такому таланту.
Як правило, це класика, добре просіяне часом. Тому якщо ви не хочете помилитися з книжкою, читайте те, що відібрало людство за довгу історію своєї еволюції. Щороку маю такі особисті відкриття, хоча помічаю, що з роками стаю дедалі критичнішим і все важче знайти собі книжку до душі.
- Ви -- єдиний закарпатський письменник, який стільки друкується в Тернополі.
- Так, Тернопіль став для мене щасливим містом. Наша співпраця з видавництвом «Навчальна книга - Богдан» скоро вже відзначить перше десятиліття. Видано п’ять художніх книжок і п’ять публіцистичних. Ще кілька нині в роботі. Після Ужгорода це друге місто в Україні, де з’явилося на світ стільки моїх видань, хоча друкуюся і в Львові, і в Києві, і в Харкові. Мені тішить співпраця з Богданом Будним, директором тернопільського видавництва, яке є одним з найбільших в Україні, я його щиро шаную і як професіонала, і як людину.
- У своїх творах Ви часто описуєте рідний Ужгород, а що можете сказати про Тернопіль?
- Люблю Тернопіль як місто, його неймовірний парк у центрі, величний дзеркальний став, цікаві історичні будівлі. Це щось неповторне в Україні. Не раз думав, що якби не народився в Ужгороді, то із задоволенням би оселився в Тернополі. Тут все мене гріє – і природа, і люди, і місцевий колорит.
Востаннє презентувався в Тернополі кілька років тому. Вже кілька разів відкладається і моя довгоочікувана поїздка до Кременця, де я ще ні разу не був, попри велике бажання. Враховуючи, що в Тернополі щороку видаюся, це велике упущення. Сподіваюся, що цьогоріч нам вдасться представити новинки у вашому чудовому місті, а заодно і подивитися виставу «Вуйцьо з крилами».
А для цього маємо бути насамперед здоровими, чого і вам усім. бажаю у новому 2021 році. До речі, ювілейному для мене, бо в березні відзначатиму прожите півстоліття.
До теми
- «Ми всі тут для того, щоб наші діти не воювали…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира
- Штурмовик із Руських Комарівців. Сержант Тарас Гурніш посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню
- Частинка Луганщини у Сваляві. Підтримати своїх і знайти можливості для інших
- Герої без зброї: психологиня ДСНС Закарпаття Каріна Фаньо про світло у темряві, важливість професії і силу бути поруч
- «Коли почалася повномасштабка, мені було 55. Але я пояснив своїм рідним, що на порозі рідної хати не зможу їх захистити, і пішов у ЗСУ…» Історія бійця 128-ї бригади Миколи
- Таємниця Клари Буткаї: камінь в Ужгородському замку зберігає зворушливу історію XVII століття
- Дівчина, яка завжди читає: Олександра Артюхіна про перекладацьку справу і свій перший великий роман
- Рятувальник Олександр Брайловський про те, як не зламатися там, де світ валиться під ногами
- Цьогорічний лауреат премії Петра Скунця Віктор Новграді-Лецо – про творчість, премію та плани на майбутнє
- “Мрію, що колись повернуся додому – в український Маріуполь”: перша повернута з окупації дівчинка Кіра Обединська в Ужгороді
- «Ворожий дрон вдарив у задню частину САУ, але вибухівка відлетіла вбік і не здетонувала – ось, що значить бойова удача!..» Історія бійця 128 бригади «Маестро»
- Військова Наталія Зотова: "Коли ТЦК перевищує повноваження це треба розслідувати. Але, якщо жінки перекинули машину ТЦК, на це треба теж реагувати відповідно"
- Замки Закарпаття – в новій експозиції обласного краєзнавчого музею
- "Мені на позиції не потрібен такий, що не боїться. І боягуз не потрібен". Щоденник піхотинця, родичі якого служать в армії РФ
- До 95-річчя Миколи Попенка – видатного композитора, диригента, художнього керівника Закарпатського народного хору
- Христина Керита: «Життя у мене видалося складним, але я не нарікаю»
- «Після того, як ми «прокосили» ворожу посадку «Шилкою», наші штурмовики зайшли туди майже без опору…» Історія бійця 128-ї бригади
- Із вівторка почав курсувати щотижневий безкоштовний евакуаційний рейс потяга № 45 за маршрутом "Суми – Ужгород"
- Наталя Зотова, репортерка, волонтерка, чиновниця, військова: "Два місяці на стабілізаційному пункті - найпотужніше, що сталося зі мною в житті"
- Звільнений з полону Максим Буткевич: “Я бачив, що таке «рускій мір» зсередини… Це справжній Мордор у плані цінностей і свободи”
До цієї новини немає коментарів