У пошуках ромського бога: Як християнство рятує ромські громади Закарпаття (ФОТО)

— Дівчино! Подай заради всього святого, — слідом за хрипким жіночим голосом на пероні з’являється маленька постать.

Ромка, вбрана у довгу заплямлену спідницю, тисне до грудей немовля. Простягає руку, роблячи крок до мене. Скільки їй років, незрозуміло. Схожа на підлітка — дрібна, трохи згорблена, з різкими жвавими рухами.

Заперечно хитаю головою і йду до виходу з вокзалу.

— Нема в тобі Бога! А Він усе бачить! — роздратовано гукає навздогін.

Роми й цигани

Іду шукати ромського бога на широку площу Шандора Петефі. Тут людно, попри розпал робочого дня. Ужгород по-весняному мокрий, хоча, як вірити календареві, досі триває зима. Але тут вона накрапає з дахів, тече уздовж доріг, дзюркоче у стічних канавах.

— Приходь, обсудим, — лунає зі слухавки коротка настанова. Густий баритон не залишає простору для суперечок.

При зустрічі мій співрозмовник широко всміхається, виблискуючи золотими зубами, — куди поділася уся та телефонна офіційність? Вбраний у коротке зелене пальто і старий обшарпаний кашкет, він трохи схожий на таксиста.

— Я тобі так скажу: є роми, а є цигани. Це не одне й те саме.

Пояснює:

— Роми прийняли Христа, покаялися. Пізнали чисте життя, покинули старі звички, відмовились від того, що руйнувало їх зсередини. Цигани натомість живуть по-старому. Не хочуть змінювати своє життя на краще.

— Ми різні, — додає після короткої мовчанки.

Іван Балог — ром. Йому 53. Соціальний працівник Департаменту праці і соціального захисту Закарпатської області, допомагає малозабезпеченим родинам у скрутному становищі. Каже, треба робити добро — і воно до тебе повернеться сторицею. А цигани не хочуть думати наперед. Їм легше жити одним днем.

— Щоби по-справжньому поміняти своє життя, треба чимось пожертвувати. Почати обмежувати себе, дисциплінувати. Цигани цього не вміють. Навчитися читати, зробити документи й піти на нормальну роботу важче, аніж просто собі ворожити. Циган же як думає: «Поїв — і ситий». Не стане думати про те, що їстиме завтра чи за тиждень. Йому вже добре, тут і тепер, — пояснює Балог.

За його словами, роми, на відміну від циганів, навчилися «думати про завтра» в українців.

— Літо, ринок. Спека +35°. На прилавку лежать рукавички. Цигани не куплятимуть тих рукавичок. Хіба посміються: гаряче ж! Який дурень купуватиме зимові речі? А українці візьмуть, і, може, не одну пару — бо дешевше. А зима прийде!

Камінь допомоги

Крім державної служби, Іван має й Божу. Ужгородські роми знають і поважають його як пастора баптистської церкви «Авен Езер», що у перекладі з давньоєврейської означає «камінь допомоги». Так у Першій книзі Царств пророк Самуїл називає кам’яний знак, який встановив на згадку про чудесну перемогу над філістимлянами: «До цього місця допоміг нам Господь».

Родина Балогів збудувала цю церкву власноруч у подвір’ї одного з Іванових синів. Тепер щонеділі вони разом з іншими прихожанами збираються послухати Слово Боже. Колись усе почалося з однієї вдячної сім’ї, якій Іван допоміг молитвами за видужання голови родини. Вони і стали першими слухачами його проповідей. Тепер щотижня у невеликому приміщенні церкви збирається кількадесят ромів. Стільці часом доводиться доносити з сусіднього будинку.

— Зараз неділя для нас — святе. Але раніше було геть інакше: діти голодували, дружина плакала, а я пив, — каже Іван. — Неподалік жив свояк. Він знав, яке у нас життя, і якось не витримав. Приходить, стукає у двері: «Поглянь, що ти робиш зі своїм життям, Іване! Диявол обманює тебе! Досить!»

А він уже тоді відвідував церкву п’ятидесятників, вірив у Бога. Тому не міг більше дивитися на те, як розвалюється родина його сестри. Того дня приніс із собою каструлю голубців. Діти накинулись одне поперед одного — ковтали, майже не жуючи.

— Запропонував мені піти наступного дня рано на службу до церкви. Я погодився, аби тільки він від мене відчепився. А на ранок уже й забув про свою обіцянку. Аж тут він мені стука у вікно. Ходімо, каже. А надворі зима, сніг падає, мороз стоїть. Кажу йому: та куди я піду? Я ж навіть черевиків теплих не маю! То він побіг додому, приніс мені і взуття, і куртку.

Іван не поставився до тієї служби серйозно. Вирішив, піде, посидить у кутку, вип’є трохи горілки з пляшки, яку завбачливо встромить у кишеню. А опісля непомітно втече, поки всі молитимуться. Аж тут раптом пастор промовив: «Может, в этом зале есть человек, который считает себя пропавшим? От которого уже отказываются жена, дети. Тот, который губит свою семью. Бог не считает тебя пропавшим»!

— Я собі подумав, що то свояк наговорив йому про мене. Не повірив. А тоді пастор каже: «Может, в этом зале есть человек, который хочет сейчас выпить? Не надо. Приди к Богу». А ніхто ж не знав, що я ховаю ту чвертку в кишені. Я нікому про це не казав! А Бог бачив, — дрижить Іванів голос.

Тоді він покаявся. Став на новий шлях. Кинув пити, натомість став регулярно ходити до церкви. Чотири кілометри пішки.

— Не йшов — біг на службу! Не пропускав жодного зібрання. Почав учитися читати, бо хотів прочитати Біблію. Став усе вчити напам’ять. Бог відкрив переді мною світ, як панораму. Все, що читав, — запам’ятовував, наче воно завжди зі мною було. Спраглий, хотів пізнавати більше й більше, не міг спинитися.

У церкві побачили, що чоловік має добру пам’ять, швидко вчиться. Тож наступного року після того, як він прийняв водне хрещення, його відправили на навчання до Львова. Там Іван три з половиною роки навчався в Біблійному інституті при Молитовному домі християн віри євангельської «Голгофа». Отримавши диплом, викладав гомілетику (науку проповідництва) і догматику (основні положення християнського віровчення). Сьогодні Іван проповідує по ромських таборах Закарпаття, несе Слово Боже. Пояснює ромам, що Господь може змінити їхнє життя — як змінив його власне.

Продовження репортажу читайте на сайті Reporters.