У пошуках ромського бога: Як християнство рятує ромські громади Закарпаття (ФОТО)
Ромка, вбрана у довгу заплямлену спідницю, тисне до грудей немовля. Простягає руку, роблячи крок до мене. Скільки їй років, незрозуміло. Схожа на підлітка — дрібна, трохи згорблена, з різкими жвавими рухами.
Заперечно хитаю головою і йду до виходу з вокзалу.
— Нема в тобі Бога! А Він усе бачить! — роздратовано гукає навздогін.
Роми й цигани
Іду шукати ромського бога на широку площу Шандора Петефі. Тут людно, попри розпал робочого дня. Ужгород по-весняному мокрий, хоча, як вірити календареві, досі триває зима. Але тут вона накрапає з дахів, тече уздовж доріг, дзюркоче у стічних канавах.
— Приходь, обсудим, — лунає зі слухавки коротка настанова. Густий баритон не залишає простору для суперечок.
При зустрічі мій співрозмовник широко всміхається, виблискуючи золотими зубами, — куди поділася уся та телефонна офіційність? Вбраний у коротке зелене пальто і старий обшарпаний кашкет, він трохи схожий на таксиста.
— Я тобі так скажу: є роми, а є цигани. Це не одне й те саме.
Пояснює:
— Роми прийняли Христа, покаялися. Пізнали чисте життя, покинули старі звички, відмовились від того, що руйнувало їх зсередини. Цигани натомість живуть по-старому. Не хочуть змінювати своє життя на краще.
— Ми різні, — додає після короткої мовчанки.
Іван Балог — ром. Йому 53. Соціальний працівник Департаменту праці і соціального захисту Закарпатської області, допомагає малозабезпеченим родинам у скрутному становищі. Каже, треба робити добро — і воно до тебе повернеться сторицею. А цигани не хочуть думати наперед. Їм легше жити одним днем.
— Щоби по-справжньому поміняти своє життя, треба чимось пожертвувати. Почати обмежувати себе, дисциплінувати. Цигани цього не вміють. Навчитися читати, зробити документи й піти на нормальну роботу важче, аніж просто собі ворожити. Циган же як думає: «Поїв — і ситий». Не стане думати про те, що їстиме завтра чи за тиждень. Йому вже добре, тут і тепер, — пояснює Балог.
За його словами, роми, на відміну від циганів, навчилися «думати про завтра» в українців.
— Літо, ринок. Спека +35°. На прилавку лежать рукавички. Цигани не куплятимуть тих рукавичок. Хіба посміються: гаряче ж! Який дурень купуватиме зимові речі? А українці візьмуть, і, може, не одну пару — бо дешевше. А зима прийде!
Камінь допомоги
Крім державної служби, Іван має й Божу. Ужгородські роми знають і поважають його як пастора баптистської церкви «Авен Езер», що у перекладі з давньоєврейської означає «камінь допомоги». Так у Першій книзі Царств пророк Самуїл називає кам’яний знак, який встановив на згадку про чудесну перемогу над філістимлянами: «До цього місця допоміг нам Господь».
Родина Балогів збудувала цю церкву власноруч у подвір’ї одного з Іванових синів. Тепер щонеділі вони разом з іншими прихожанами збираються послухати Слово Боже. Колись усе почалося з однієї вдячної сім’ї, якій Іван допоміг молитвами за видужання голови родини. Вони і стали першими слухачами його проповідей. Тепер щотижня у невеликому приміщенні церкви збирається кількадесят ромів. Стільці часом доводиться доносити з сусіднього будинку.
— Зараз неділя для нас — святе. Але раніше було геть інакше: діти голодували, дружина плакала, а я пив, — каже Іван. — Неподалік жив свояк. Він знав, яке у нас життя, і якось не витримав. Приходить, стукає у двері: «Поглянь, що ти робиш зі своїм життям, Іване! Диявол обманює тебе! Досить!»
А він уже тоді відвідував церкву п’ятидесятників, вірив у Бога. Тому не міг більше дивитися на те, як розвалюється родина його сестри. Того дня приніс із собою каструлю голубців. Діти накинулись одне поперед одного — ковтали, майже не жуючи.
— Запропонував мені піти наступного дня рано на службу до церкви. Я погодився, аби тільки він від мене відчепився. А на ранок уже й забув про свою обіцянку. Аж тут він мені стука у вікно. Ходімо, каже. А надворі зима, сніг падає, мороз стоїть. Кажу йому: та куди я піду? Я ж навіть черевиків теплих не маю! То він побіг додому, приніс мені і взуття, і куртку.
Іван не поставився до тієї служби серйозно. Вирішив, піде, посидить у кутку, вип’є трохи горілки з пляшки, яку завбачливо встромить у кишеню. А опісля непомітно втече, поки всі молитимуться. Аж тут раптом пастор промовив: «Может, в этом зале есть человек, который считает себя пропавшим? От которого уже отказываются жена, дети. Тот, который губит свою семью. Бог не считает тебя пропавшим»!
— Я собі подумав, що то свояк наговорив йому про мене. Не повірив. А тоді пастор каже: «Может, в этом зале есть человек, который хочет сейчас выпить? Не надо. Приди к Богу». А ніхто ж не знав, що я ховаю ту чвертку в кишені. Я нікому про це не казав! А Бог бачив, — дрижить Іванів голос.
Тоді він покаявся. Став на новий шлях. Кинув пити, натомість став регулярно ходити до церкви. Чотири кілометри пішки.
— Не йшов — біг на службу! Не пропускав жодного зібрання. Почав учитися читати, бо хотів прочитати Біблію. Став усе вчити напам’ять. Бог відкрив переді мною світ, як панораму. Все, що читав, — запам’ятовував, наче воно завжди зі мною було. Спраглий, хотів пізнавати більше й більше, не міг спинитися.
У церкві побачили, що чоловік має добру пам’ять, швидко вчиться. Тож наступного року після того, як він прийняв водне хрещення, його відправили на навчання до Львова. Там Іван три з половиною роки навчався в Біблійному інституті при Молитовному домі християн віри євангельської «Голгофа». Отримавши диплом, викладав гомілетику (науку проповідництва) і догматику (основні положення християнського віровчення). Сьогодні Іван проповідує по ромських таборах Закарпаття, несе Слово Боже. Пояснює ромам, що Господь може змінити їхнє життя — як змінив його власне.
Продовження репортажу читайте на сайті Reporters.
Текст Ксенія Чикунова
Фото Ксенія Чикунова
-->
До теми
- «Війна – це важка й страшна робота, але тут кожен проявляє свою сутність, бачить, ким він є насправді…» Історії з фронту від 128-ї бригади
- Відомий закарпатець, народний артист України Іван Попович сьогодні відзначає 75-ліття
- «На бойових позиціях головне – не панікувати. Чим холоднокровніше поводишся, тим більше шансів уціліти…»
- «Після контузії мене хотіли госпіталізувати на тиждень, але я відпросився: «У мене поважна причина – одруження!»
- Галина Кенез: «Всі ми хочемо жити у вільній незалежній Україні. А для того, щоби в ній жити, за неї треба боротися»
- Нацгвардійці на Закарпатті відпрацювали пошук і затримку диверсантів
- «На бойовій позиції під постійними обстрілами ми думали про одне – як виконати завдання і вціліти…»
- "Я не була на могилах рідних жодного разу". Історія бойової медикині 128-ї бригади, у якої Росія вбила всю сім'ю
- «Я пішов у ЗСУ, щоб мої діти не бачили, що таке війна…»
- «Страх є страх. Й зрозуміло – йде війна. Але ж якщо всі боятися будуть, то що?»
- «Якби я не хотів жити в цій країні, не пішов би воювати за неї…». Історії з фронту від захисників зі 128-ї бригади
- «Впродовж однієї години ми знищили зі «Стугни» ворожий танк і БМП-3»: історії з фронту від 128-ї бригади
- «Найближче з ворогом я стикався на витягнуту руку…» Історія Валерія, бійця 128-ї бригади
- "Ми обов’язково переможемо – у нас є дух свободи". Історія су-шефа, який став штурмовиком, а зараз служить у ТЦК на Закарпатті
- «Звичайно, тут важко – і психологічно, і фізично. Але я розумію, що треба виконувати свою роботу…» Історія бійця 128-ї бригади Андрія "Челентано"
- Молодший сержант Юлій «Історик» захищав Україну у 2014-2015 роках, без вагань став на захист і в лютому 2022-го
- 21-річний воїн 128-ї бригади Роман з Ужгорода: "Коли після війни повернуся в цивільне суспільство, хочу про все забути. Хоча не забуду…"
- Олександр «Юрист»: «У мене хороших друзів більше нема… Фото є, а друзів нема». Історія військового з ТЦК
- «Я воюю за своїх рідних…». Історія Йордани - військової 128-ї бригади
- Бачив цілі села, де людей майже не лишилося: історія військового Гоги, що був на передовій, а зараз служить в ТЦК
До цієї новини немає коментарів