Стиль життя барда Романа Етюда: «Вуличним музикантом працювати нелегко» (Фото)

– Романе, як давно ви займаєтеся музикою?
– Із 1995 року, відтоді, як мені виповнилося 13-ть. Саме тоді я взяв до рук акустичну гітару, почав самостійно навчатися грати. Музичної освіти я не маю, свого часу закінчив Коледж мистецтв ім. Ерделі, відділ художньої обробки металу. Кілька років працював ковалем, але потім зрозумів, що мушу обирати: кузня чи гітара, бо руки коваля дуже забиваються, ними не можна майстерно грати. Я вирішив, що музика мені більше до душі.
– Зараз у карантин музиканти залишилися без аудиторії, а у вас навпаки – величезна аудиторія щодня.
– Не щодня, я граю на мості лише чотири дні на тиждень: по вівторках, четвергах, суботах та неділях. Такий графік у мене виробився шляхом спроб і спостережень. Понеділок – день важкий, я раз пробував у понеділок грати, то люди на мене реагували зовсім не так, як завжди, видно, що у понеділок всі більш заклопотані. Тому я починаю грати у вівторок. У середу я зайнятий на репетиції свого гурту «ЕТЮД», у четвер – виходжу пограти на міст, а у п’ятницю – знову відпочиваю перед двома вихідними. Субота і неділя – найбільш активні і насичені дні, тоді на мосту буває дуже багато людей.
– А чи помітили ви, коли краще люди сприймають вуличного музиканта: вранці, вдень чи ввечері?
– Я робив багато експериментів, щоб знайти оптимальний час для виступів. Згодом зрозумів, що найкраще для цього підходить проміжок між 15.00 і 19.00. До того ж мені важливо, аби через мене не страждали люди, аби моя музика не приносила нікому дискомфорту. А в центрі все ж проживає багато людей, котрі хочуть відпочити, тому вранці і ввечері я не граю, щоб нікому не заважати. Навіть коли спека сильна, іноді хочеться вийти вже після того, як сонце сіло. Але я розумію, що мешканці центру якраз приходять додому втомлені і хочуть ввечері відпочити, тому навіть у спеку виходжу після обіду.
– Щодо спеки. Я помітила, що вас не лякає ні мороз, ні спека, ні вітер, ви граєте майже за будь-якої погоди.
– Я справді стараюся дотримуватися запланованого графіку, хіба сильний дощ може змусити мене не вийти на роботу (а я вважаю це своєю роботою). Працювати на пішохідному мосту, справді, доволі важко. Взимку дуже холодно над річкою, протяги сильні. Коли морози, я граю дві пісні, потім грію руки, п’ю гарячий чай, тоді знову дві пісні граю. Але влітку там теж не краще, затінку на мості зовсім нема, бувало, після чотирьох годин на сонці приходив додому весь червоний, праву сторону одного разу сильно спік, на праве око півдня не бачив. Тобто з одного боку місце прохідне, але з іншого – дуже важке.
-То чому ви саме це місце обрали?
– Бо воно найбільше для цього підходить. Спершу, у 2017-му, я грав у іншому місці – на Корзо, але там мешканці будинків скаржилися, що їм звук заважає, тож я перейшов на Театральну площу. А там інші вуличні музиканти почали до мене підходити і казати, що не можна бути в центрі уваги, треба грати десь збоку. Радили також трохи стишити звук (тоді я мав справді завелику колонку). Тож я придбав меншу, компактнішу колонку і перейшов працювати на пішохідний міст.
– А що взагалі стало причиною того, що ви вирішили грати на вулиці?
– Причини, як такої, не було. Якось захотілося спробувати, а коли спробував, то сподобалося. Багато хто питає, чи можна цим заробити, чи ні. Тут взагалі не в тому справа, мені просто приємно було грати, співати, спостерігати за реакцією людей.
– Трохи і я про заробіток спитаю. Ця справа дозволяє вам не мати іншої роботи?
– Не буду казати, скільки я з того маю, але на місяць виходить більше, ніж середня місячна зарплата. До 2017 року я працював продавцем у магазині косметики і побутової хімії, але заробляв там значно менше. У той час я виходив пограти на Корзо після роботи, але швидко зрозумів, що на вулиці я можу заробляти більше, ніж у магазині. Тим паче, що це приносило мені більше задоволення.
– Чим ви відрізняєтеся від інших місцевих вуличних музикантів?
– Ну, наприклад, я – єдиний, хто грає без «мінусовки», без фонограми і зазвичай тільки свої авторські пісні. Також я – один із небагатьох, хто має офіційний дозвіл на те, щоб грати на мосту. Я розумів, що не хочу, аби мене ганяла з мосту муніципальна варта, тому звернувся до міської ради з офіційним проханням, а через два тижні отримав дозвіл із підписом мера. Не знаю, чи є в інших вуличних музикантів такий дозвіл, але в мене він є, тож я спокійно собі працюю.
– Щодо авторських пісень. На скільки відсотків ваш репертуар складається з них?
– Моя програма складається з 34 авторських пісень і 12 каверів на відомі хіти. Вона розрахована на 2,5 години. Зазвичай після першого кола я починаю друге, співаю пісні від першої до двадцятої – і це якраз минає чотири години. Більше я не працюю, втомлююся, та й голос бережу.
– Граєте лише в Ужгороді чи їздите і в інші міста?
– Іноді буває, що їжджу в інші населені пункти Закарпаття, навіть у маленькі. Грав також і у Львові, Києві.
– Біля вас на мосту часто можна побачити дівчину, котра вас підтримує, підспівує. Хто це?
– Це моя кохана людина Катерина Кіш. Вона мені справді дуже допомагає і підтримує. Ніколи не каже: кидай ти цю справу, бо це ганьба, знайди собі нормальну роботу.
– А є люди, котрі кажуть, що це ганьба?
– Так, звичайно, не раз мені таке казали. Недавно підійшли знайомі, кажуть: ти ж учився у коледжі добре, вже би міг у свої роки власну кузню мати, невже тобі не ганьба таким займатися? А я вважаю, що ганьба – це нічого не робити. А займатися творчістю, робити щось своє – це, вважаю, навіть більше, ніж праця.
– Кого більше: тих, хто вас засуджує, чи тих, хто хвалить?
– На щастя, тих, кому подобається моя музика, – більше. Є вже постійні шанувальники, котрі щодня підходять. І мене тут радує навіть не стільки винагорода, а те, що мені дякують за роботу. Це дорожче за будь-які гроші. Приємно, що військовослужбовці часто підходять, дякують за українські пісні, за пісні про війну.
– Чи часто слухачі надокучають, намагаються замовити собі пісню?
– Доволі часто мене просять заспівати якусь конкретну пісню. Особливо туристи і чомусь дуже часто просять саме російськомовні пісні. Одного разу 700 гривень пропонували за те, щоб я заспівав пісню Цоя. Я відмовився, бо принципово зараз не співаю російських пісень. До того ж мені важливіше, аби люди почули мої авторські пісні.
– Чи запрошували вас на приватні виступи?
– До карантину дуже часто таке бувало. Певний час я навіть на міст не виходив, бо щовечора мав виступи у ресторанах і барах міста. Цей досвід, з одного боку мені подобався, бо там я почував себе захищенішим, але з іншого боку мене дуже нервували п’яні відвідувачі, котрі лізли, виривали мікрофон, чіплялися. На мості такого не буває.
– Але я впевнена, що і на мості у вас траплялися цікаві історії…
– Було всяке. Одного разу малолітні роми гроші мої разом із сумкою схопили і побігли. Я за ними побіг, догнав, трохи їм по сідницях надавав. Тепер уже знають мене, не чіпають. А одного разу п’яний чоловік з двома великими собаками причепився, що музика дратує його собак. Довелося кликати знайомих на підмогу. Вуличним музикантом працювати нелегко, однак, попри все, ця робота мені дуже подобається.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі
До теми
- “Чудова десятка” закарпатської літератури, або що варто прочитати про наш край?
- Закарпатська академія мистецтв – осередок, де формують агентів культурних змін
- "Коли ти отримав зір повторно, ти дивишся на цей замилений світ інакше": інтерв'ю з ветераном війни Михайлом Філоненком
- Був художником – став військовим. Олег з Ужгорода навіть у війську продовжує творити
- «Та котра би жона пішла в полонину?» Про що говорять біля домашньої ватри вівчарі Хустщини, які зійшли після літування
- «Моїм рідним було б ганьба, якби я став ухилянтом…» Історія бійця 128 бригади Віталія
- Правова підтримка ветеранів: які питання найбільше турбують захисників після війни
- Змінити символи війни на обереги: ужгородський скульптор створює прикраси з гільз
- Вийшло третє доповнене видання "Ужгород відомий та невідомий"
- 94 дні, чотири пари взуття і майже 400 тисяч гривень: історія благодійного походу Артема Єрохіна
- "Усе накопичується – втома, загиблі товариші... Але про СЗЧ навіть не думаю". Історія бійця, який відвойовував Херсонщину
- 10 фактів про Закарпатський народний хор, які ви могли не знати
- «Наші рідні вірять, що ми повернемося з війни, тому моя головна місія – максимально зберегти людей…» Історія бійця 128 бригади Андрія
- Вечір в Ужгороді зі шпигунами та секретами
- Доторкнутися до грона і полюбити своє. На Закарпатті для майбутніх виноробів та туристів влаштували відкритий збір винограду
- Снайпер «Ярий». Молодший сержант Іван Яров переніс понад 30 операцій, але й далі влучно стріляє
- «Не люблю хвалитися, як знищую ворога, мені важливіше рятувати товаришів…» Історія бійця 128 бригади Василя
- Мукачівський прихисток: як митець відроджує творчість у будинку Ерделі
- "Дуже радий, що туди потрапив": військовий Луганського прикордонного загону Елмар Цап розповів про службу
- Закарпатський поліцейський із позивним «Сіті»: від страху до майстерності – історія молодого оператора дронів на фронті
До цієї новини немає коментарів