«Я воюю за своїх дітей, хочу, щоб вони, а також рідні й близькі, жили в нормальній країні»... Історія військового 128-ї бригади Вадима

«Я воюю за своїх дітей, хочу, щоб вони, а також рідні й близькі, жили в нормальній країні»... Історія військового 128-ї бригади Вадима
Вадиму 39 років, він солдат, оператор ПТРК (протитанковий ракетний комплекс) піхотного підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. До повномасштабки Вадим працював будівельником у себе вдома на Хмельниччині.

 

– Я мав свою невелику бригаду, був оформлений як ФОП (фізична особа-підприємець), – розповідає Вадим. – Ми ремонтували квартири, зводили будинки, інші об’єкти. Сам я майстер-універсал, вмію й мурувати стіни, і плитку класти, і сантехніку встановлювати, і електрику проводити, й дах стелити – усе. Це був мій хліб, тому поступово навчився. В нашій бригаді кожен мав свою спеціалізацію, в якій розумівся найкраще, але за необхідності ми могли підмінити один одного у всьому. Неодноразово будували будинки з нуля під ключ…

У перші дні російського вторгнення Вадим сам пішов у військкомат. Його поставили в резерв і лише після кількох нагадувань запропонували 128 ОГШБр. Вадим чув про бригаду, бо постійно стежив за подіями на фронті, тому одразу погодився. У підрозділі товариші сходу дали новобранцю позивний Філософ, оскільки у вільний час він любить читати, особливо літературу з психології.

– Така література допомагає налаштувати себе, долати страх, правильно поводитися. Це неодноразово допомагало на бойових позиціях, де буває дуже важко. Одне з моїх крайніх бойових завдань – 18 днів на нулі. Наші й російські позиції знаходилися на невеликій відстані, ворог використовував як перевалочну базу напівзруйнований корівник, куди весь час підтягувалася піхота. І якщо ми не встигали її «розібрати», піхота накопичувалася, а далі починався штурм. Бувало так, що по 2-3 дні обходилося без жодного штурму, а після цього по три штурми на день. Найближче ворожі танки й БМП підбиралися до нас на 150 метрів. Їх підбивали з гранатометів, деяка техніка горіла, деяка, отримавши ушкодження, відкочувалася назад. Але навіть без штурмів було дуже важко, тому що по нас постійно щось працювало – ствольна артилерія, мінометка, реактивка (пару снарядів пристрілочних, а далі весь пакет), крили фосфором і газом, застосовували авіацію. Ми кілька разів бачили російські СУ-шки, настільки близько вони підлітали, але збити їх було нічим… Ну, і FPV-дрони. У нашому секторі їх могли підняти одночасно по 200 – 300.

Під час одного з обстрілів Вадим отримав контузію – вибухова хвиля пішла в погріб, де ховалися піхотинці. Кілька днів він приходив до тями, а далі продовжив виконувати завдання. За ті 18 днів на позиціях боєць схуднув на 10 кілограмів…

– Звичайно, бувало страшно – ми всі боїмося, працює інстинкт самозбереження, – каже Вадим. – Але треба виконувати завдання, незважаючи на страх. У мене був випадок, коли довелося дуже швидко міняти позицію разом із пусковою установкою ПТРК й кількома ракетами. Усе це винести одному неможливо, і я попросив допомогти товариша із суміжного підрозділу, а він: «Не візьму – боюся…» Так не годиться – страх треба долати, це допоможе вижити…

Про що я думав там, на нулі, в періоди затишшя? Одна головна думка – повернутися живим. У мене дома дві доньки 16 і 14 років, і я хочу побачити своїх внуків. Усе інше – другорядне, воно приходить і відходить, а дочекатися внуків, щоб узяти на руки й піти прогулятися в парк, – це важливо. Я воюю за своїх дітей, хочу, щоб вони, а також рідні й близькі, жили в нормальній країні, в нормальних умовах. Думаю, більшість хлопців так само воюють за своїх рідних…

 

07 липня 2024р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів