«Діти – моя найбільша мотивація, я тут, щоб росіяни не дійшли до мого дому…» Історія бійця 128-ї бригади Василя

– З нашого села пішли всі АТО-шники, ніхто не чекав повістки, – каже Василь. – На перших порах служили на місці, а через півтора місяця нас перевели в 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Тільки з мого села в наш підрозділ потрапило семеро чоловік. На сьогодні залишилося четверо – один, на жаль, загинув, ще один отримав важке поранення й звільнився за станом здоров’я, третій звільнився за сімейними обставинами.

Василь служить у піхотному підрозділі, тому часто виконує складні бойові завдання.

– При обороні Бахмута й Соледара «вагнери» стояли від наших позицій через соняшникове поле, всього за 300 – 400 метрів, ми періодично чули їхні голоси й постійно перебували під ворожим вогнем. Своє перше поранення я отримав навесні минулого року. Внаслідок обстрілу загорілася точка, де перебували наші медики, ми намагалися погасити полум’я, і тут прилетіла ФПВ-шка (дрон-камікадзе). Вона вибухнула за кілька метрів, я отримав осколки в спину й під пахву. Наступного дня в мене починалася відпустка, тому, щоб не втратити її, я навіть не лягав у лікарню. Наші медики витягли осколки, забинтували все, і я поїхав додому. А дома вже мама робила перев’язки, вона колишній медик (зараз на пенсії)… Моє найнебезпечніше завдання – штурм на Запорізькому напрямку. Ми двома групами з різних сторін зайшли на ворожі позиції й відбили їх. А далі нас накрили артою й дронами. Це був дуже інтенсивний вогонь, за годину налетіло більше 50 дронів. Якщо лежить хтось поранений, і ти намагаєшся надати йому допомогу, над тобою моментально зависає ворожий дрон зі скидом… Я отримав важку контузію і був змушений відійти з хлопцями вище по посадці на точку евакуації. Нас трьох вивозив Апачі, водій зі «сталевими яйцями». За пару сотень метрів окопалися вороги, позаду машини вибухнув ФПВ, а він ні на що не зважає…

Після лікування внаслідок важкої контузії Василь отримав реабілітацію й місяць зміг побути дома.

– У мене дружина й двоє дітей – син і донька. Зараз їм відповідно 6 і 4 роки, а на початку повномасштабки вони були ще зовсім маленькі й не розуміли, де подівся тато. Тепер син розуміє набагато більше й дуже гостро реагує, що мене немає. Під час моїх перших відпусток він спокійно сприймав, що я вертаюся в бригаду, а після минулих так плакав, що мені самому вивертало душу. Син знає, що тато військовий і їде «на роботу», але не дуже вникає, що це за робота. Моя дружина огортає наших дітей любов’ю за себе й за мене, але коли я дома, то постійно з ними – і в школу відведу, і в садок, і назад заберу. Діти – моя найбільша мотивація, я тут, щоб росіяни не дійшли до мого дому…