Втрачений Ужгород: як горів готель-ресторан «Корона»

1897-й.  Унґвар  в складі Австро-Угорщини. У перші дні року найвідоміший і найкращий ресторан міста «Корона» готується до проведення модного європейського нововведення – calico – балу, запланованого на 7 січня. Ідея таких балів полягала у максимально простому вбранні – на противагу шикарним заходам, куди еліта приходила в дорогих костюмах. На каліко-бал могли прийти як багатії, так і прості робітники зі служницями, бо головний дрес-код – одяг з бавовни або льону. Саме такий захід за підтримки Червоного Хреста готували у великій залі «Корони», та його довелося перенести, бо за кілька днів до його проведення від зали залишилося лише згарище.

Нещаслива «Корона» до цього горіла вже тричі, однак ніколи наслідки пожеж не були такі руйнівні. У ніч з 4-го на 5-те січня 1897 року, приблизно о 2.00, на даху правого крила будівлі з’явилися перші язики полум’я. Вогонь швидко помітили, викликали пожежну команду, та поки вона прибула, полум’я, розбурхане сильний вітром, охопило майже весь дах крила. Пожежники розгорнули шланги насосу, почали качати з річки воду, однак на морозі у -9 градусів гумовий шланг та його металеві з’єднання швидко промерзли, тож гасити полум’я таким способом рятувальники ефективно не змогли.  Вже тоді серед них трапилося перше нещастя: під час розгортання насосу у воду з підпірної стіни впав один із добровольців, помічник сажотруса. Його швидко витягли з крижаної води, але він не залишив роботу і продовжував допомагати товаришам усю ніч.

Розуміючи, що насос зі шлангом у такий мороз біді не зарадять, пожежники почали носити воду з річки вручну, їм допомагали військовослужбовці 65 піхотного полку та мешканці прилеглих будинків, котрі збіглися до «Корони». Звісно, відрами загасити дах готелю вони не могли, тому зосередилися на порятунку сусідніх будівель. Найбільше в ту мить вогонь загрожував будинкам родин Горості, Бернат і будівлі «Дружнього кола» (пізніше там було «Угорське казино», нині – велика зала Обласного центру здоров’я). Протипожежна стіна (брандмауер) сусідів захистити не могла, бо була неправильно збудована: замість глухої стіни чомусь її зробили з вікнами, через які полум’я пробивалося, загрожуючи перекинутися на інші споруди. В будинку Берната ледь не загорівся дерев’яний фасад нижнього поверху, а в будівлі «Дружнього кола» навпроти «Корони» під жару тріснули вікна, одна віконна рама загорілася, тож довелося пильнувати, аби вогонь не розповсюдився далі.

«Корона» до перебудови

Рятуючи сусідні будівлі, на саму «Корону» пожежники деякий час не звертали уваги. А сильний вітер, який, наче навмисно, піднявся вночі, почав розносити із палаючого даху готелю шматочки деревини просто через річку, у бік тодішньої вулиці Ворго шор (нині – Київська набережна). Аби тамтешні будівлі не загорілися, пожежники з солдатами вирішили залізти на дах і завалити його конструкцію. Разом із підлеглими на горище заліз керівник пожежників Бейла Легоцький із сажотрусом Дюло Цаком. Легоцький стояв біля великого димоходу, коли він раптом повалився. Частина його завалила пожежника, інша частина провалилася разом із перекриттям і двома солдатами у приміщення другого поверху. Обвал стався з таким неймовірним гуркотом, що всі на вулиці завмерли від страху. Коли пил трохи влігся, почали шукати потерпілих. Першими витягли двох військовослужбовців, вони отримали незначні травми. Потім почали шукати Легоцького і знайшли під заваленим димоходом з жовто-чорним обличчям, скривленим від болю. Непритомного керівника пожежників обережно віднесли до будиночка сторожа у дворі «Корони», викликали до нього лікаря Якоба Остеррайхера. Поки лікар оглядав Легоцького, на вулиці прокотилася чутка про те, що він при смерті, бо цегла впала  на груди і пошкодила хребет. Оцінити ситуацію на місці не зміг і доктор Остеррайхер, бо тіло пожежника від травм сильно опухло. Його повезли до лікарні, куди згодом доправили й інших постраждалих: солдата Яноша Поп Сабо, котрий упав на бруківку з горища сусіднього будинку Горості, та пожежника Яноші Мігаї, йому на голову впала палаюча дерев’яна балка.

Усі ці події на певний час зупиняли рятувальні роботи, воду до «Корони» продовжували носити у відрах та інших ємностях, тож настав ранок 5 січня, а готель все ще палав. О 8-й ранку пожежна команда та солдати, котрі працювали цілу ніч, поїхали на відпочинок, їх замінила інша бригада. В той час нещастя трапилося зі сажотрусом Дюлою Цаком, про якого ми вже згадували (він дивом уник падіння димоходу, від якого постраждав Бейла Легоцький). Дюло ходив горищем, коли перекриття під ним обвалилося. Чоловік упав у кімнату готелю на другому поверсі й лежав там нерухомо, поки пожежники не витягли його і, виявивши важкі травми, не повезли до лікарні.

Незабаром, коли вже, здавалося, пожежу вдалося приборкати, раптом обвалилося перекриття великої зали ресторану (у ті часи вона розміщувалася в центральній частині будівлі на другому поверсі). Важкі люстри впали, дерев’яне оздоблення та меблі миттю охопив вогонь, який швидко розгорався. Об 11.00 до «Корони» під’їхали додаткові сили військовослужбовців. Солдати зайшли до великої зали і, ризикуючи життям та здоров’ям, почали викидати з вікон меблі та палаючі балки, аби пожежа не перекинулася на ліве крило «Корони». З вогнем боролися до вечора, за цей час велика зала ресторану згоріла повністю, кілька разів ставалися обвали перекриття.

Через кілька днів тимчасовий керівник пожежної служби Ґейза Мочарі, звітуючи перед міською радою, повідомив, що на гасінні пожежі були задіяні 15 пожежників, 7 добровільних пожежників, 100 військовослужбовців та весь склад поліцейської служби. Витратити довелося 85 форинтів (ця сума включала  зарплатню всім учасникам, їх дворазове харчування та оренду фіакрів, які доставляли на пожежу солдат і відправляли постраждалих до лікарні). Причину пожежі встановити не змогли, однак припускали, що займання почалося від димоходу, який вже горів за кілька днів до події. Щодо швидкого розповсюдження вогню, то тут керівник пожежників покладав провину на власників будівлі, котрі допустили порушення у її конструкції (йшлося про отвори у брандмауері). Через це Ґейза Мочарі просив міську раду ввести нові правила, за якими будь-яке будівництво в місті має проводитись  під наглядом представника пожежної служби. Наприкінці свого звіту Мочарі повідомив про стан постраждалих. На щастя, усі вони вижили, але травми кількох, зокрема і керівника пожежної служби Бейли Легоцького, були дуже важкі.

Власники «Корони» відремонтували згорілу будівлю доволі швидко, модернізували її, провівши електричне освітлення, і розширили. Вже у жовтні 1897 року готель, ресторан та розширена кав’ярня знову почали приймати гостей. У такому вигляді «Корона» працювала до 1910 року, поки її стару будівлю не знесли, аби побудувати на її місці нову – таку, якою її добре пам’ятають більшість мешканців сучасного Ужгорода.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід», за матеріалами газети «Ung»