Втрачений Ужгород: історія будинку та життя лікаря Іштвана Керекеша

Втрачений Ужгород: історія будинку та життя лікаря Іштвана Керекеша
Доктора Іштвана Керекеша в Ужгороді називали лікарем бідняків, а все тому, що він нікому не відмовляв у допомозі і ніколи не просив за прийом чи відвідини хворих грошей, якщо бачив, що вони їх не мають. Причина такого принципового ставлення до бідних пацієнтів була дуже простою – Іштван пам’ятав своє важке дитинство і померлу від хвороби маму. Саме після її смерті він вирішив, що у дорослому віці обов’язково стане лікарем і допомагатиме людям. Так і сталося: будинок доктора Керекеша на площі Сечені (Корятовича) довгі роки був місцем, куди приходили за допомогою.

 

Іштван Керекеш народився 19 вересня 1858 року в селі Керекнє – нинішніх Коритнянах. Доля його батька загадкова, він з невідомих причин покинув дружину з чотирма дітьми і зник. Мати залишилася з малими сама (на той час сім’я вже проживала в Унґварі), а невдовзі важко захворіла і померла. У пам’яті малого Піштика на все життя відклалися слова доктора Сабо: «Треба було раніше мене покликати». Лікаря не поклали до мами раніше, бо вона не хотіла, знала, що не має грошей ані на прийом, ані на ліки. Так жінка і померла тихенько, а малий Піштике твердо вирішив: стане лікарем і рятуватиме людей від хвороб та смерті.   

На поховання мами приїхав її брат з Кошши (нині – словацьке Кошице). Він і забрав з собою двох найменших дітей – Марію та Іштванка (старший хлопець уже навчався у гімназії в іншому місті, а середній мав поїхати навчатися у торгову школу до Дебрецена, але обоє братів згодом померли у молодому віці). У Кошице дядько віддав Іштвана Керекеша до безкоштовної військової школи-інтернату, але там малому було дуже погано. Він був фізично слабкий і худий хлопчик, військова муштра йому не подобалася. Іштван дуже скучив за Унґваром, часто плакав ночами. Через три роки він вирішив втекти, щойно йому видадуть свідоцтво про закінчення навчального року. Одного літнього ранку так і зробив: узяв трохи припасених хліба зі салом, перестрибнув через паркан і побіг до сусіднього лісу. Вже увечері Іштван пішки і на попутних возах дістався до омріяного Унґвара.

Першим ділом пішов до будинку, де колись жив із мамою. Там його побачила сусідка Юлішка, котра дуже зраділа поверненню дитини. Усі ці роки вона  шкодувала, що не взяла на виховання Іштвана, адже своїх дітей вони з чоловіком не мали. Тож жінка одразу запропонувала хлопцеві залишитися у них. Іштван був щасливий. Кожного дня він бігав на Кальварію і біля могили своєї матері обіцяв їй, що буде слухняним, гарно вчитиметься і обов’язково стане лікарем. Зробити перший крок у напрямку цієї мрії допоміг сусід на прізвище Тома, з дітьми якого ріс Іштван. Старший син Томи Сілард якраз мав вступати до гімназії, тож Тома запропонував записати обох хлопців та годувати Іштвана обідом з умовою, що той наглядатиме за Сілардом і допомагатиме йому у навчанні. Гімназію обоє хлопців закінчили з гарними оцінками. Сіларда батьки відправили навчатися до будапештського університету, з ним поїхав до столиці й Іштван. Батько-Тома оплатив кімнату, в якій жили хлопці, а мама-Тома напакувала їм із собою ковбас, сала і лекварів. Сілард мав спробувати вступити на юридичний факультет, Іштван – на медичний. Обоє стали студентами, навчалися і працювали, були щасливі, як і всі молоді люди, перед якими щойно відкрилися двері у доросле життя.

Коли Сілард закінчив навчання і поїхав додому, Іштван, котрому потрібно було вчитися ще один рік, переселився до Рокуш-клініки (лікарні св.Роха – однієї з найстаріших лікарень Будапешта). Там він працював разом із іншими бідними студентами, а ще багато вчився, аби добре скласти усі іспити й отримати нарешті такий бажаний диплом лікаря. Коли це нарешті сталося, Рокуш-клініка запропонувала Іштвану місце молодшого лікаря в гінекологічному відділенні. Він погодився, отримав більшу зарплатню і окрему кімнатку. Брав додаткові нічні чергування, аби мати кілька вільних годин удень. Їх хлопець витрачав на своє нове захоплення – політику. Молодий лікар часто приходив до парламенту, де на балконі слухав виступи політиків (вхід був вільний для громадян) і бурхливо реагував, якщо був незгодний з чиїмось словами чи ходом голосування. Цікаво, що свій диплом Іштван ніяк не міг забрати, бо за нього треба було заплатити 30 золотих крон, а назбирати їх він ще не встиг. Якось на черговому засіданні парламенту він познайомився з художником Міклошем Барабашем, котрий запропонував Іштвану переселитися до свого будинку в Буді й допомогти вгамувати трьох онуків, які зовсім не хотіли вчитися. За це художник пообіцяв наперед 30 золотих крон, аби Іштван міг викупити свій диплом. Так молодий лікар опинився у будинку Барабашів, до обіду працював у лікарні, а після обіду навчав трьох хлопців.

Через деякий час одного з його вихованців відправили на військову службу до Сараєва. Аби за ним наглядати, до міста слідом відправили й Іштвана Керекеша. Молодий лікар подав заявку на працевлаштування в тамтешній новій лікарні, вигравши конкурс на посаду головного лікаря гінекологічного відділення. У Сараєві Іштванові подобалося, навіть мусульманське населення ставилося до нього з пошаною. У відпустку він їздив до Німеччини, Туреччини, а найбільше йому подобався Константинополь. У Сараєві минули 5 років життя Іштвана Керекеша, але його продовжувало тягнути назад, до рідного міста. Він хотів повернутися і працювати не на державній посаді, а на себе, аби мати змогу також займатися політикою.

Так і сталося. Іштван Керекеш повернувся до Унґвара у 1892-му, у листопаді того ж року рада комітату Унґ прийняла його лікарський диплом, тобто дозволила працювати на своїй території. Іштван винайняв квартиру у будинку на площі Сечені (зараз – Корятовича), а вже на початку 1893-го у місцевій пресі з’явилося оголошення: «Доктор Іштван Керекеш, який працював лікарем у будапештській лікарні св.Роха та в лікарні Вакуф Сараєва, почав приймати в Унґварі на площі Сечені, 31. Прийом триває до обіду з 11.00 до 12.00, після обіду – з 14.00 до 15.00».

Перше місцеве оголошення лікаря Керекеша про прийом (газета «Ung», 1893)

Повернення лікаря Керекеша співпало з розпалом холери, у Чопі та Шоломоні було кілька хворих родин, до яких і відправили молодого спеціаліста. Він не побоявся, лікував хворих, допомагав бідним, як того й хотів. Але це здалося йому недостатнім, Керекеш бачив, що, як і раніше, бідні люди, хворіючи, звертаються до лікарів уже в останній момент, коли їм часто вже не можна допомогти. Тому Іштван разом із двома єврейськими лікарями, др.Герцем та др.Кеменем, зняв кімнату і організував безкоштовну приймальню, в якій лікарі, чергуючись, приймали бідних жителів міста. Згодом ця приймальня стала державною страховою, там доктор Керекеш щодня працював по дві години.   

Одружуватися Іштван не поспішав, казав, що хоче спершу накопичити гроші, аби його діти, в разі чого, не залишилися у бідності, як це трапилося з ним. Та одного дня у церкві він звернув увагу на дівчину, що дуже гарно співала. Це була 18-річна донька лісового радника Ірма Келен. Вона мала дуже гарні манери, адже навчалася у Відні. Та коли Іштван зізнався їй у коханні, дівчина відповіла, що не хоче заміж ані за нього, ані за іншого, бо планує поїхати з міста до Загреба, де вчитиметься співати. Більше року не було дівчини у місті, а коли вона повернулася, стала місцевою зіркою, часто виступала на світських заходах. Іштван за цей рік ще більше переконався у тому, що хоче одружитися лише з Ірмою. І його терплячість була винагороджена: у 1898-му 40-річний лікар Іштван Керекеш повів Ірму Келен до вівтаря, після чого привіз молоду дружину до своєї квартири на площі Сечені. Пізніше, у 1903 році, подружжя спільно з матір’ю Ірми викуплять цей двоповерховий дім у місцевого підприємця Ференца Фіали і житимуть там аж до своєї смерті.

Іштван Керекеш та його дружина Ірма Келен (фото – з архіву родини Керекешів)

Красивий дім Керекешів (він був зведений ще у 1879 році) у самому центрі міста був відомий передовсім тим, що там, на другому поверсі, проживав і мав кабінет «доктор бідняків». На першому поверсі працювали три магазини, які приносили прибуток родині лікаря. Статки Іштвана Керекеша зростали з кожним роком, нарешті він міг уже не боятися злиднів для себе та своїх дітей. Вже у 1907 році він увійшов до сотні найбільших платників податків комітату Унґ (був 93-им у списку найзаможніших мешканців району), у 1913-му піднявся у цьому списку на 57-ме місце, а у 1917 році був уже 7-им. Оскільки інших лікарів на вершині цього списку не було, можемо з упевненістю сказати, що Іштван Керекеш був найзаможнішим лікарем не лише міста, а і всього комітату. Звісно, його статки примножувала не лише професія, а й грамотно вкладені гроші. Він здавав в оренду торгові приміщення, мав великий виноградник у Горянах, підвал в Унґварі, де зберігалося вино. Сплачені податки автоматично робили його депутатом комітатської ради, що втілило в життя ще одну його мрію – займатися політикою, брати активну участь у житті громади. Більше 30 років був Іштван Керекеш і міським депутатом, обираючись від центрального округу міста, починаючи з 1894 року.

Будинок доктора Керекеша на площі Корятовича (Сечені), фото – з журналу «LIFE», 1939

З 1911-го він відповідав у місті за другий район (нинішній центр із вулицями Собранецькою та Берчені), а також був лікарем Доманинців, Горян, Невицького і ще кількох сіл. У газетах тих часів його ім’я зустрічалося часто: він і мертвих немовлят з Малого Ужа виловлював, і рятував молодого хлопця, який упав з дерева на дерев’яний кіл, реанімував самогубців і потопельників. До хворих він їздив і вдень, і вночі, і влітку, і взимку. Одного разу, їдучи бричкою у снігову заметіль до хворого в Горяни, потрапив в аварію: бричка перевернулася, лікар випав у колючий кущ, серйозно поранив руку. Незабаром після цього його дружина Ірма народила довгоочікуваного сина (до цього в подружжя народилися три дівчинки: Марія, Вероніка та Ілона), тож у місті жартували, що доктор Керекеш знайшов свого хлопчика Ференца під колючим кущем.

Доктор Іштван Керекеш з дружиною та дітьми (фото – з архіву родини Керекешів)   

У роки Першої світової війни Іштвана Керекеша призначили військовим лікарем. Ситуація в місті на початку війни була дуже складною, лютував черевний тиф, прибували поранені солдати. Згодом Іштван Керекеш став ще й головним лікарем шпиталю Червоного Хреста, де і працював до кінця Першої світової.                   

Після того, як Ужгород став чехословацьким, доктор Керекеш особливо заглибився у політику, очолив Християнську соціалістичну партію, активно відстоював право місцевих угорців на державні посади та участь у міському представництві. У 1932 році 74-літній Іштван Керекеш був найстаршим депутатом міської ради, але продовжував встигати все: і у лікарській практиці, і у політиці. Та вік брав своє, тож у 1935-му він все ж вирішив вийти на пенсію, поступившись місцем своєму синові Ференцу, котрий був переведений з мукачівської лікарні до Ужгорода на місце батька.

Іштван Керекеш (фото – з архіву родини Керекешів)

Не варто, мабуть, і уточнювати, наскільки пишався Іштван Керекеш своїм сином, котрий вирішив піти його шляхом (хоч він і не мріяв про це з дитинства, як його батько, і навіть пробував себе в інших професіях). До кінця Другої світової війни Ференц Керекеш працював у міській лікарні, а в радянські часи, з 1949-го до 1970-го, тобто протягом 21 року, викладав на медичному факультеті Ужгородського університету, виховавши не одне покоління професійних медиків.

Ференц Керекеш (фото – з архіву родини Керекешів)

На той час його батька Іштвана вже давно не було серед живих – він помер у жовтні 1945 року. Обидва будинки родини – на нинішніх площі Корятовича та на вулиці Фединця – спорожніли, ніхто з рідних вже не проживав в Ужгороді. У 1976-му вирішив емігрувати до Угорщини і Ференц Керекеш. На той час там проживали усі троє його дітей, зокрема й син Ференц – третій у поколінні Керекешів лікар. Саме він і розказав нам прекрасну історію життя свого дідуся – історію про бідного хлопчика-сироту, котрий завдяки своєму розуму, наполегливості та допомозі добрих людей, досяг усього, про що мріяв.

Закінчити ж історію родини Керекешів в Ужгороді хочу розповіддю про їхні будинки. Дім на площі Корятовича після реконструкції став готелем «Атлант». А інший будинок, колись куплений Іштваном Керекешем для своїх дітей (він зберігся на вул. Фединця, 40), довелося у 1970-х віддати державі, – інакше сім’ю Ференца Керекеша не хотіли випускати до Угорщини на постійне проживання. Та незважаючи на те, що ніхто з Керекешів не проживає в місті от уже кілька десятиліть, пам’ять про них тут залишається. На фасаді готелю «Атлант» є пам’ятна табличка, присвячена Іштвану Керекешу, а про його сина Ференца досі тепло згадують лікарі, котрих він навчав.

Так виглядає нині реконструйований будинок Керекешів в Ужгороді

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

 

22 січня 2021р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів