Втрачений Ужгород: каплиця чоловічої учительської семінарії

Про історію цього навчального закладу «Втрачений Ужгород» писав ще у 2017 році, тож повторно розповідати про нього не будемо. Зосередимося на каплиці, про яку в минулій статті сказали лише побіжно. У ті часи майже усі навчальні заклади, що утримувалися церквами, мали свої «домашні» каплички. Таку мала духовна семінарія, дівоча вчительська семінарія, «Будинок Ґізелли» тощо. Чоловіча учительська семінарія також освятила собі домашню капличку, сталося це ще 4-го (за іншими даними, 3-го) грудня 1887 року. Обряд освячення, до слова, проводили два священники, котрі у майбутньому стали єпископами: Петро Гебей та тодішній директор семінарії Юлій Дрогобецький (згодом – єпископ Крижевецький). Як виглядала каплиця у ті часи – невідомо, у газеті «Ung», згадуючи про її освячення, писали лише про гарно оздоблений вівтар.

Довгі роки вона була важливою частиною учительської семінарії, адже з відвідин її приміщення о 6-ій годині починався кожен ранок учнів. Хлопці спершу молилися, а вже потім ішли снідати й на уроки – і так кожного дня протягом усього періоду навчання у семінарії. Щонеділі там проводили вранішню месу, літургію, вечірню месу, а на свята духівники ще й читали для юнаків проповіді й лекції на теми моралі. Щороку, 4 грудня, у каплиці відзначали річницю її освячення. Зазвичай того дня до семінарії навідувалися поважні гості (нерідко й сам єпископ), заведено було дарувати навчальному закладу гроші на стипендії, одяг чи взуття для бідних студентів, спортивний інвентар тощо. Семінаристи ж цього дня традиційно прикрашали вхід до будівлі, а в коридорах запалювали на підлозі свічки, викладаючи доріжку до дверей каплиці.           

У 1930-х каплицю вирішено було оновити. Саме тоді, скоріше за все, з’явилися і гарні дерев’яні двері, які залишилися донині, і в такому ж стилі виконані дерев’яні панелі та меблі. Стіни каплиці довірили прикрасити єпархіальному художникові Йосипу Бокшаю. Митець підійшов до замовлення дуже відповідально, створивши ряд полотен на основі повчальних біблійних сюжетів – аби студенти щодня під час молитви нагадували собі про важливість навчання, жертовності, любові до ближніх тощо.

Фото – Греко-католицького центру ім. Е.Ортутая

До наших днів збереглося кілька зображень оновленої каплиці вчительської семінарії. Збереглися і більшість робіт Йосипа Бокшая, що прикрашали це приміщення. Нині вони зберігаються в Закарпатському обласному художньому музеї ім. Й. Бокшая, до війни їх можна було побачити в окремій залі, присвяченій сакральному живопису художника (задля збереження усі полотна з експозиції зараз перебувають у сховищі). Мистецтвознавцям і фахівцям музею вдалося майже повністю ідентифікувати роботи Йосипа Бокшая, створені ним у 1935 році для каплички чоловічої вчительської семінарії.

Так, центральну частину вівтаря прикрашала прекрасна робота «Христос серед дітей». На ній художник зобразив учителя, що привів своїх учнів до Ісуса. Ісус, наче, каже: «Пускайте до мене дітей» – це було певною настановою для семінаристів, які у майбутньому мали стати державними вчителями, аби вони під час роботи не забували направляти своїх учнів і до духовного зростання.

По обидва боки від центральної ікони бачимо парні панно на історичну тематику. З одного боку – «Святі землі Руської (1935)»: княгиня Ольга тримає в руках зменшену копію дерев’яної костринської церкви, поруч – князь Володимир, біля них – Борис і Гліб, далі – Антоній і Феодосій Печерські, святий Йосафат. Позаду них видно київський храм святої Софії. Цим полотном Йосип Бокшай хотів ще раз нагадати семінаристам про історію християнства у Київській Русі та нашу історичну єдність.

Друга частина диптиху має назву «Вчителі Православної церкви» та зображує, за розвідками мистецтвознавців і фахівців Художнього музею ім. Бокшая, групу шанованих святих: Кирила і Мефодія, Іоана Златоуста, Василія Великого тощо. Один зі святих (ймовірно, Афанасій Олександрійський) теж тримає в руках макет дерев’яної церкви, дуже схожої на «чорний корабель» в Ужку.

На боковій стіні видно панно з трьома сюжетами. Посередині бачимо сцену передачі ключів Царства Небесного Петру, яка символізує право церкви відкривати людям знання про неї. Праворуч Йосип Бокшай зобразив сцену з притчі про блудного сина – мабуть, як нагадування молодим людям про те, до чого приводить грішне життя. Ліворуч бачимо сцену з іншої повчальної притчі – «Про чиновника (митаря) і фарисея». Вона, ймовірно, мала щодня нагадувати студентам біблійну істину про те, що «кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться».  

Не лише вівтарна частина каплиці була прикрашена полотнами. На світлині з архіву Фонду Е. Ортутая на задній стіні видно ще три роботи Йосипа Бокшая. Одна з них також зберігається у фондах обласного Художнього музею, на ній зображена сцена з «Притчі про заможного юнака» (у ній юнак, котрий вважав себе безгрішним, не зміг відмовитися від свого багатства і слідувати за Ісусом, тобто показав свою слабкість і залежність від статків).

Інші роботи важко розібрати на фото, але директор музею Бокшая, онук художника Франциск Ерфан вважає, що одна з робіт, відома йому за ескізом, зображує сільську школу, до приміщення якої заходить Ісус (на стіні школи навіть можна розібрати картину із зображенням знову-таки дерев’яної церкви). Щодо крайньої ліворуч роботи, то в Художньому музеї припускають, що на ній може бути зображений сюжет «Притчі про самаритянку».  

Фото – Греко-католицького центру ім. Е.Ортутая

Як бачимо на фото, оновлена в середині 1930-х роках каплиця чоловічої семінарії була дуже продуманою, надзвичайно красивою, виконаною комплексно з майстрами-різьбярами. Дуже шкода, що вона не збереглася до наших днів, а була знищена у кінці 1940-х. На жаль, не усі роботи Йосипа Бокшая були передані тоді картинній галереї, що діяла у стінах ужгородського замку. Кілька з них були за невідомих обставин втрачені. Однак, якби була на те воля УжНУ, настінні розписи колишньої каплиці на юридичному факультеті можна було би відновити. Адже виконані вони були у техніці секко (Йосип Бокшай доопрацював цю техніку, зробивши деякі авторські зміни) на свіжій штукатурці, яку навряд чи хтось у радянські роки збивав – скоріше за все, її просто зафарбували. Тож якщо добре відчистити старі шари, можливо, під ними ще знайдеться шматочок нашої історії.  

Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»

  Надіслати другу