Втрачений Ужгород: історія «четвертої» школи (частина третя)

Після Першої світової війни, подальшого розвалу Австро-Угорщини і становлення в нашому краї Чехословаччини, публічну школу для хлопчиків закрили. В її будівлю знову заселили військовослужбовців, тож деякий час вона служила казармою. Далі ж уже новою чехословацькою місцевою владою було вирішено відкрити в будівлі першу в історії міста державну школу з так званою руською мовою викладання. Спершу в місті не знайшлося багато охочих віддати своїх дітей до нової школи, тож влада пішла назустріч угорському населенню, яке вимагало, аби їхні діти могли продовжити навчання у школах угорською мовою. Після численних скарг батьків губернатор Жаткович та віце-губернатор Еренфельд у серпні 1920 року оприлюднили декларацію про те, що поки місцевий парламент не вирішить інакше, в навчальних закладах при потребі будуть створені паралельні класи з угорською мовою викладання. Так у 1920 році школа на Жупанатському пагорбі почала працювати вже з паралельними руськими та угорськими класами.

Того ж року відбулася ще одна суттєва освітня зміна: нові правила вимагали, аби всі діти 6-14 років відвідували школу. Батьків чи опікунів, котрі порушували це правило, погрожували покарати штрафом. До того часу відвідувати школу було не обов’язково, дітей шкільного віку (особливо у селах) дорослі часто залучали до роботи та домашнього господарства, вважаючи, що освіта їм і так ні до чого. Нове правило змінило все, хоча, судячи з повідомлень у пресі, іноді батькам чи опікунам було легше заплатити 1-3 чеські крони штрафу, аби дітей не відривали від роботи. Та все ж таких було небагато, тож нове правило призвело до того, що кількість школярів у навчальних закладах краю різко зросла.

Ці два фактори дуже вплинули і на нашу руську горожанку. Будівля нинішньої Лінгвістичної гімназії ім. Т. Шевченка на набережній Незалежності у ті роки слугувала приміщенням губерніуму – Цивільної управи Підкарпатської Русі, тож дівчата з тамтешньої школи мусили перейти до руської горожанки з паралельними угорськими класами. Руські класи теж з кожним роком ставали все популярнішими, кількість учнів у них невпинно зростала. Таким чином станом на 1926 рік у будівлі, де були облаштовані 8 навчальних кабінетів, треба було якось вмістити 16 класів по 50 дітей в кожному. Керівництво школи сподівалося і просило шкільний реферат подбати про те, що коли губерніум покине будівлю колишньої дівочої школи на набережній, туди переведуть руську горожанку. Та коли влітку 1926 року губерніум таки переїхав, до будівлі на набережній «заселили» школу з чеською мовою викладання. Це страшенно обурило батьків учнів руської горожанки, адже в чеській школі було всього 8 класів і вона не потребувала такої великої будівлі. Закінчилося тим, що чеська школа погодилася прийняти у себе на деякий час кілька класів руської горожанки.

Документ із фондів Державного архіву Закарпатської області

Якщо коротко охарактеризувати історію руської горожанки у чехословацький період, то можна сказати, що це був час «відкладання на потім». Чехословацька влада будувала нові школи по всій Підкарпатській Русі, однак Ужгород певний час пас задніх, незважаючи на те, що населення столиці краю зросло мало не вдвічі. Газети писали, що Ужгород може похвалитися єдиною в Європі ромською школою, модерною Масариковою чеською школою у Ґалаґові, єврейською гімназією, але того, чим би справді мав пишатися Ужгород, як столиця Підкарпатської Русі – руської школи – звести так і не спромігся.   

У 1935-1936 навчальному році ситуація у руській горожанці стала просто катастрофічною. Уявіть лишень, що там навчалися аж 970 учнів! Для того, аби їх вмістити, потрібен був 21 навчальний кабінет, а в будівлі на Жупанатському пагорбі (тоді площа звалася Жатковича) було всього 10 навчальних приміщень. Дирекція викручувалася, як могла, орендувала приміщення у шести різних будівлях в радіусі 2 кілометрів від основної шкільної споруди. Вчителі мало того, що працювали у дві зміни, мусили на перервах бігати поміж цими шістьма будівлями, шукаючи свої класи. Один угорський клас розміщувався у темному напівпідвальному приміщенні жупанату, кілька – у чеській школі на набережній, єврейській школі, гімназії тощо.

Батьки учнів з року в рік писали скарги, ходили до керівників шкільного уряду, вимагали побудувати окрему руську школу, а у відповідь чули лише відмовки про те, що в міста нема коштів. У 1936 році розгорівся новий скандал, пов’язаний із заключним курсом навчання. Учні, які не пройшли заключний курс навчання (можна його порівняти із випускним класом), прирівнювалися до випускників народної школи, тобто не могли претендувати на роботу в державних установах, пошті, залізниці тощо. Так от у 1936-му влада міста виділила гроші на роботу одного випускного класу, земська влада – на ще один клас, а записалося на заключний курс 90 осіб (були ще охочі, але набір припинили). Представник від батьків разом із директором школи Пуньком заручилися підтримкою сенатора Едмунда Бачинського і пішли на прийом до старости міста Ернеста Дудаша. Лише так вдалося добитися обіцянки, що заключні курси навчання зможуть того року завершити усі охочі. Разом із тим мер розповів, що місто готується придбати ділянку під будівництво нової горожанки з руською мовою викладання.

Вчительський колектив руської горожанки

Але обіцянки знову виявилися цяцянками. У 1937 році в Середньому відкрили новозбудовану державну школу, тож тамтешні діти, які доїздили на навчання в Ужгород, покинули руську горожанку. В школі залишилася 831 дитина, але це однаково було дуже багато. Місцева влада чомусь відкинула ідею зведення нової школи, задумавши зробити добудову на існуючій ділянці школи. Для цього спершу навіть виділили 500 тисяч чеських крон, однак потім їх перекинули на будівельні роботи в іншій школі.

Минув ще рік – й у 1938 році місто таки придбало ділянку біля гімназії, де здавна стояв бальнеологічний комплекс «Квасна вода». Старий готель і басейни вирішено було знести, а на звільненому місці побудувати простору будівлю руської горожанської школи на 19 кабінетів. Туди планували перевести 15 руських класів, а 7 угорських – залишити у старій будівлі школи на пл. Жатковича. Проєкт будівлі розробив місцевий архітектор Бейла Фодор. До будівництва мали стати у вересні 1938-го, однак встигли лише демонтувати старі приміщення до того, як у краї знову змінилася політична влада.

Тодішні газети писали, що у листопаді-грудні 1938 року Ужгород покинуло близько 10 000 осіб. З чеськими батьками-чиновниками виїхали, звісно, й їхні діти. Тож нова угорська влада постановила розпустити школи з чеською мовою викладання. Руську горожанку з будівлі на Жупанатській площі, 16 теж прибрали – її об’єднали зі словацькою, «заселивши» до споруди нинішньої ЗОШ № 2. А в будівлі нинішньої ЗОШ № 4 знову запрацювала публічна школа для хлопчиків.

Але ні, це ще не всі зміни, які довелося пережити цій школі в дорадянський період. У 1941 році в системі навчальних закладів міста нова влада провела велику реорганізацію. Найбільші зміни стосувалися переповненої унґварської гімназії. Спочатку її поділили за статтю: хлопці залишилися у старій будівлі (нині – хімфак УжНУ), а дівчат розмістили у колишній Масариковій школі у Малому Ґалаґові. Потім вирішили розділити і за мовою викладання: угорську залишили у старій будівлі, руську – перевели до будівлі школи на Жупанатській площі (руська гімназія була змішана: і для хлопців, і для дівчат). Хлопчикам із публічної школи натомість виділили класи у будівлі монастиря василіян (нині – будівля фізфаку УжНУ).

Таким чином колесо історії «четвертої» школи крутнулося ще раз – і цього разу в її будівлі опинилася руська гімназія, до якої в 1941 році записалися 469 учнів, хлопців та дівчат. Директором гімназії призначили Василя Сулінчака, котрий до того керував гімназією загальною. Професорів було 20, серед них і такі відомі місцеві педагоги, як художник Йосип Бокшай (викладав малювання та геометрію), його брат, священник Еміл Бокшай (викладав Закон Божий), Степан Фодор (викладав географію), Василь Крайняниця (руська мова, гімнастика), Степан Петрус (математика, фізика) тощо. Але і цей навчальний заклад не зміг похвалитися тим, що надовго втримався у стінах нинішньої ЗОШ №4. У 1943 році будівлю зайняли військовослужбовці, у 1944-му заклад знову об’єднали, а влітку 1945 року, випустивши останніх учнів, гімназія остаточно закрилася. В історії ж будівлі «четвертої» школи настали нові часи.

Тетяна ЛІТЕРАТІ «Про Захід»

Читайте також:

Втрачений Ужгород: історія «четвертої» школи (частина перша)

 

22 серпня 2022р.