«На цивілці я різне чув про ЗСУ, але вже тут побачив, що в армії є командири, для котрих люди – пріоритет номер один...» Історія бійця 128-ї бригади

Наприкінці весни минулого року, коли двоє товаришів після роботи поверталися додому із Закарпаття, машину на блокпосту зупинили представники ТЦК. Так через кілька днів Роман опинився в навчальному центрі на Рівненщині, а далі пройшов курси лідерства й потрапив у 128 окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.

– Спочатку я йшов на штурмовика, – каже Роман. – Хлопці на курсах лідерства готувалися служити в гірсько-штурмовому підрозділі, і я планував іти з ними. Хоча достеменно не знав, що це таке, оскільки не проходив строкову службу. Однак уже після курсів під час розподілу мене відібрали в підрозділ безпілотників. Напевно, врахували мою вищу освіту в сфері ІТ-технологій.

Роман працює з дроном-бомбером і за посадою є пілотом. У команді ще двоє товаришів, котрі готують дрон до вильоту й споряджають його боєприпасами. Точка зльоту, як правило, за 2-3 кілометри від ворожих позицій.

– Наші пріоритетні цілі – піхотні укриття, склади з боєприпасами, техніка. Ми підтримуємо нашу піхоту під час штурмів або знищуємо ворожу піхоту, яка намагається штурмувати наші позиції. А потім добиваємо тих, хто вцілів і сховався в норах чи бліндажах. Я почуваюся цілком спокійно, коли знищую ворога, а от коли гинуть наші хлопці – це трагедія. Влітку загинуло двоє моїх товаришів. Ми висунулися на бойову позицію, і поки я налаштовував апаратуру в бліндажі, вони закріплювали боєприпаси. У цей момент щось сталося, можливо, нас вирахували, і стався приліт. Обидва хлопці загинули… Один із них воював ще в АТО, а інший усього чотири місяці як мобілізувався. Ми були дуже злагоджені, розуміли один одного з пів слова… Я дуже важко переживав цю втрату…

Роман тоді отримав контузію й пройшов курс лікування, після якого йому пропонували реабілітацію. Однак він відмовився, тому що в підрозділі не вистачало бійців. Утім, ще перед контузією боєць зміг побувати вдома у відпустці.

– Як я сприйняв життя в глибокому тилу? Став по-іншому на нього дивитися. Побував на хрестинах, а потім ми пішли в нічний клуб, і я зловив той контраст, якого раніше не відчував. Були злість, розчарування… Ми ніби живемо в одній країні, а тут у центрі міста велике скупчення людей, котрі розважаються й не бояться, що щось прилетить… Мені теж хотілося так жити й не думати, що треба повертатися на війну. Але я повернувся без роздумів.

Боєць воює вже більше року, тому добре вивчив армійські порядки.

– До того, як я сюди потрапив, різне чув і про ЗСУ, і про 128 ОГШБр. Усе-таки, це штурмова бригада, яка воює на найскладніших напрямках і має втрати. Але вже тут я побачив, що в армії є професійні командири, котрі реально переживають за свій особовий склад. Люди для них – пріоритет номер один. Звичайно, тут непросто і небезпечно. Ти в постійній напрузі, тривозі, не завжди в позитивних думках. І поки війна триває, ці тригери тебе супроводжуватимуть. Тому для мене важливо, щоб мої рідні були в безпеці й не бачили, не відчували те, що я. Саме за це я воюю…