«Дивитися на війну через екран гаджета та працювати під звуки вибухів – це дві різні реальності, які ніколи не перетнуться». Історія рятувальника Андрія Кречка

Андрій Кречко, водій групи автотранспортного забезпечення та ремонту техніки Аварійно-рятувального загону спецпризначення про війну зблизька та інтуїцію, що рятує життя.
«Дивитися на війну через екран гаджета та працювати під звуки вибухів – це дві різні реальності, які ніколи не перетнуться. Я зрозумів це, коли вперше рушив у відрядження на Схід України», – розпочинає свою історію Андрій.
На деокупованих територіях і поблизу лінії фронту важка інженерна техніка стає життєво необхідною, так само як і люди, які вміють на ній працювати. Від кранів-маніпуляторів до екскаваторів і бульдозерів – кожна машина працює для допомоги людям: розбирає завали після обстрілів, здійснює інші інженерні та допоміжні роботи, що потрібні для покращення обороноздатності нашої держави. І за кермом цих машин – такі як Андрій. Ті, хто обрав рятувальну місію замість комфортного життя.
«Чи було мені страшно? Звісно, але це природно. Страх супроводжував мене весь перший тиждень. Але з часом з’являється особливе відчуття – загострене сприйняття звуків і якась підсвідомість, інтуїція. Вона одного разу врятувала мене й моїх колег від загибелі: під час робіт якесь чуття змусило нас піти сховатися, хоча сигналу тривоги не було і ми буденно виконували свою роботу. Але це було правильне рішення - недалеко від нас прилетіло, тож якби ми й далі працювали …. краще про це не думати» - згадує рятувальник.
Четверта ротація, завершена в листопаді, стала для Андрія найнебезпечнішою. Роботи велися у безпосередній близькості до лінії фронту, а з боку ворога проявлялася неабияка активність: артобстріли, загроза КАБів, дрони.
«Того вечора ми завершили ділянку робіт і рушили назад. Сутеніло. Я помітив, що нас супроводжує ворожий дрон, і я в той момент подумав про полювання. Але замість дичини у ворога – люди. На щастя, ми встигли покинути зону удару, усе обійшлося», – згадує Андрій про той небезпечний день.
Для Андрія головною мотивацією залишається його родина. «Коли я обіймаю свою маленьку донечку, розумію, заради чого все це. Ми повинні вистояти. Ми повинні перемогти. Бо навіть без зброї кожен із нас може наблизити мир»
До теми
- «Щоб творити, треба вийти за межі комфорту»: Олег Путрашик «Шик»
- 20 людей, які змінюють Закарпаття
- Закарпатець на позивний «Трамп»: «Віддати Донбас? А як дивитися в очі дітям тих, хто там загинув?»
- Педагоги, якими пишається Закарпаття: шлях сертифікації та нові можливості
- Ужгород. Війна за 1000 кілометрів від фронту
- Розумом у Берліні, а серцем в Україні. Як вчителька з Ужгорода опанувала німецьку та вчить дітей у Берліні
- Інновації ужгородських науковців: як мікробіом допомагає діагностувати та попереджати посттравматичні розлади
- Поліцейський, що малює ікони: під час АТО долучився до лав Нацполіції, а в розпал війни відкрив виставку в закарпатському замку Сент-Міклош
- “Вірний завжди”: пам’яті морпіха Владислава Мельника з Луганщини, який знайшов місце останнього спокою на Закарпатті
- У Коритнянах створили осередок Пласту
- В Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів
- Тор та його людина. Історія кінолога Іллі та його чотирилапого «побратима»
- Дрон не лише зброя, а й засіб порятунку: історія бійця Національної гвардії України Романа
- Як у Мукачеві працює перший на Закарпатті крематорій для тварин
- Втрачений Ужгород: палац Штернберґера
- Стрільбище «Вояк»: навіщо цивільним навички стрільби
- На Закарпатті розробляють нову регіональну молодіжну програму
- “Наш дім там, де добре дітям”. Як Закарпаття стало прихистком для родин, що прийняли дітей
- 101 день на позиції – ужгородець Валерій «Шум» більше трьох місяців утримував позиції в зоні відповідальності підрозділу в Донецькій області
- «Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…» Історія бійця 128-ї бригади Володимира






До цієї новини немає коментарів