«Кожен наш виїзд приносить користь – якщо не знищує ворогів, то принаймні пошкоджує їхню логістику. Це додає снаги…» Історія воїна 128-ї бригади Назара

– Я одразу хотів служити в бойовій бригаді, але в перші дні війни військкомати мобілізували тільки людей із бойовим досвідом, тоді як я не служив навіть строкову службу і в 22 роки взагалі не підпадав під мобілізацію. Тому й пішов у тероборону. Наш підрозділ періодично виїжджав у зону бойових дій, я працював із дронами, моїми цілями здебільшого були ворожі укриття. Згодом мене поставили на офіцерську посаду, яка мені не сподобалася через надмірну кількість паперової роботи. Мені більше до душі виконувати бойові завдання. А далі в підрозділі поміняли командира, котрий дуже специфічно ставився до бійців. І хлопці почали переводитися хто куди. Я добре знав 128 ОГШБр (минулого року ми працювали на одному напрямку), тому через «Армію+» перевівся сюди. Маю давній позивний «Джокер», але коли з’ясувалося, що в підрозділі вже є боєць із таким позивним, я став «Джокером-2».

Назар уже виконує бойові завдання, працює з FPV-дронами. Результат – знищені ворожі антени плюс пошкоджені укріплення в посадках.

– Мені дуже подобається в підрозділі, я можу порівняти з попереднім місцем служби. Тут адекватні командири, котрі вислухають, а якщо щось не виходить, ніхто й не подумає обізвати криворуким, а пояснить, виправить, допоможе. Таке ставлення дуже добре впливає на мотивацію і якість виконання бойових завдань.

Дома, у Вінниці, Назара чекають дружина й двоє синів. Старшому чотири з половиною роки, а молодшому скоро буде рік, він народився вже під час війни.

– На момент російського вторгнення я працював на «Новій пошті» і про те, що пішов у ТРО, дружина дізналася постфактум. Однак прийняла мій вибір. Незадовго до повномасштабки в повітрі «пахло» війною, ми говорили на цю тему, і я казав, що у випадку ворожого нападу піду воювати. Старшому сину тоді було всього півтора роки. Тепер він підріс, багато чого розуміє, знає, що батько «бореться із зомбі». Йому непросто, бо він бачить, що інші діти у Вінниці часто гуляють із татусями, може іноді сказати мамі, що за його товаришем у дитсадок приходить тато. Молодший син, із котрим я час від часу спілкуюся по відео, посміхається, значить, уже впізнає мене… Те, що мої рідні далеко, і я не можу бути з ними, – найважче. Психологічно це дуже гнітить, тим більше, що війна триває вже майже три роки. Усім хлопцям хочеться додому, але якщо всі підуть, то що далі? Тому мусимо бути тут. Кожен наш виїзд приносить користь – якщо не знищує ворогів, то принаймні пошкоджує їхню логістику. Це додає снаги…