Звільнений з полону ужгородець Роберт Балог: “У камері я поставив ціль — максимально себе зберегти”

Початок повномасштабної війни

— Після школи пішов в армію, служив у розвідці морської піхоти. Війна застала нас під Кримом, у Скадовську. У те, що вона таки почнеться, ніхто з наших не вірив, — розповідає хлопець. — Я навіть питав у старших за званням, але вони теж у це не вірили. Хоча нас готували до такого сценарію. Десь з початку 2022 року почалося багато навчань, до того їх було значно менше. Все стало остаточно зрозуміло, коли вже почався наступ.

О 4-й ранку нас розбудила тривога, пам’ятаю, небо було таке червоне… Росіяни заходили якраз з Криму, їх було багато, тож ми в перший же день потрапили в оточення. Страшно було? Звісно! Ми боролися до останнього, а потім командир дав наказ відступати, бо вже не було жодних шансів. Ми відійшли й через місяць десь тринадцятеро нас потрапили в полон.

Полон

Спочатку було дуже страшно, потім стало простіше. Найважче було не знати, що відбувається в Україні, поки ти сидиш тут, у камері. Наглядачі намагалися загнобити нас, розказували, як в Україні все погано. Ми їм не вірили, звичайно. Ніхто їм не вірив. 

Мене кидали в камери в різних містах — був у Воронежі в СІЗО, у Волгограді, в Ростовській області; в Севастополі мене закинули в табори. 

Останнє моє місто перебування – Волгоград, там я просидів рік. Потрапив туди етапом, разом зі мною там було 80 азовців й ще 20 таких, як я, з різних загонів. Найбільша камера – 20 людей, половина з них — азовці. В одному з СІЗО я зустрівся зі товаришем, з яким разом потрапив у полон. Такі емоції були!.. Нас потім разом й поміняли.

Роберт Балог

Чи водили на допити?.. Так, як і всіх. Питали чи вбивали ми цивільних, чи робили злочини проти населення. Ставлення до нас було максимально нелюдське: били по ногах, ребрах, електрошоком… Мене, переважно, ще й на поліграф водили, бо не вірили.

Юристи приходили тільки до засуджених. “Червоний хрест” нас відвідував, але з тих візитів не було ніякої користі: їм багато чого не дозволяли… Якщо ти захворів, то можна було звернутися до лікаря, але зазвичай, коли виходили з камери, то верталися з новими травмами, бо по дорозі тобі непогано так “прилітало” дубинками й електрошокерами. Я жодного разу не був у лікаря. Хлопці з камери, які зверталися по меддопомогу, то отримували мінімальне лікування — зеленка, анальгін, нічого більшого…Коли вже щось справді критичне було, інфаркт чи щось подібне, то лікували в госпіталі. Знаю й випадки, коли наші помирали від того, що захворіли, а їм не допомагали…

Новин з України ми взагалі ніяких не мали, якісь крупинки інформації дізнавались випадково, з розмов наглядачів між собою. Так ми почули, що Херсон повернули. Як же ми цьому раділи! 

— Чи думали ви тоді про своє майбутнє?

— Скажу чесно, я себе налаштовував на 5 років. Мені було простіше, тому що мав всього 20 років. І тоді, після звільнення, я мав би 25 і можна було ще все почати спочатку. Я просто поставив ціль максимально себе зберегти. Здається, це вийшло. 

Обмін

Одного дня до нас  зайшли в камеру, назвали прізвища, вивели, посадили в автозак і повезли. Ми добиралися 3 дні, з зав’язаними очима. Ми зрозуміли, що їдемо на обмін, коли з літака нас пересадили в автобус. Це було в Донецькій області. Тоді ми точно переконалися, що їдемо на обмін. Бо ще в камерах ми говорили між собою, що зазвичай, коли перевозять у в’язниці, то в автобуси не садять. І якщо в автобус садять, то це, скоріше за все, має бути обмін. Вже в автобусі нам сказали, що “не думайте рипатись, потерпіть добу і ви будете вдома”. У вас “послєдній путь”.

Так з Донецька нас привезли на кордон з Білоруссю, зняли з очей пов’язки, дали поїсти, потім прийшли журналісти. Так нас обміняли… Коли нам дали телефони, я подзвонив мамі. Вона вже здогадувалася, що мене обміняють, бо за день до обміну їй подзвонив командир і сказав, що можливо я потраплю в цей обмін. Тому вона вже чекала на дзвінок від мене. 

До рідних нас одразу не пустили, тиждень ми мали бути на карантині, нас перевіряли на різні хвороби. Нас потім відразу відвезли в санаторій на реабілітацію, повністю перевірили здоров’я. Я мав шрами, побої, але нічого серйозного, без серйозних травм. Схуд на 20 кілограмів: в армії важив 78, а коли повернувся — 58. До тих із нас, хто був здоровий, допустили рідних. Через тиждень до мене приїхала мама. Такі в мене були емоції, коли побачився з нею!..

Вдома

Після повернення додому Роберт Балог почав готуватися до вступу в Ужгородський університет. Каже, що хоче бути програмістом і вивчати кібербезпеку. З 14 років він самостійно робив сайти, тож досвід має, а зараз потрібна вища освіта. 

22 жовтня 2024 року Роберта Балога нагородили відзнакою “За незламність”.

На час нашої розмови Роберт був в Одесі, далі переїхав до Вінниці й лише потім, за кілька днів, – до рідного Ужгорода. 

— В лікарні в Одесі лежить мій побратим, з яким ми рік провели разом в камері, нас разом звільнили. Йому прямо перед обміном коліна зламали, тому я до нього приїхав.

Зоряна Попович, Varosh 

Фото: Наталі Павлик та з особистого архіву Роберта Балога