Олександр Михалко: характер, сильніший за страх

Колишній студент історичного факультету Олександр Михалко на Велику війну пішов добровольцем. Мав можливість не долучатися до війська, але схвалив для себе протилежне рішення і про нього не шкодував, хоч усвідомлював, що заплатить найвищу ціну.

Воїн народився 7 червня 1989 року в Ужгороді. З дитинства вирізнявся добродушністю, щирістю і товариськістю. Мама – Ольга Іванівна – пригадує, що син мав спокійну вдачу, був дуже працьовитий.

«Робота горіла в його руках. Хоч за що брався – все в нього виходило, будь-що вмів робити. З хатніми справами завжди мене виручав – я могла повністю на нього покластися. Коли чоловік переніс інсульт і потребував максимального догляду, Саша мені дуже допомагав з цим. Без нього я б не впоралася. Вкрай тяжко було», – ділиться жінка.

 

У школі хлопець вчився добре, особливо захоплювався історією, як і його батько. Тому 2006-го вступив на історичний факультет УжНУ. Рік провчився на стаціонарі, відтак став заочником. Ольга Іванівна каже, син любив незалежність, був дуже самостійним, тож вирішив піти заробляти на свої потреби. До речі, ще зі старших класів Сашко часто у вихідні йшов працювати з батьком, аби мати власні кошти.

 

 

Олександр Михалко (по центру) та Василь Олашинець (праворуч)

У 2009 році Олександр вирішує йти в армію за компанію з близьким другом, а потім і кумом Василем Олашинцем, якому прийшла повістка. Служили у Львові в десантних військах.

Василь каже, служба була складною, але вчили добре. Саша ніколи ні на що не скаржився і в новому середовищі звично просто заводив приятелів.

«Був відкритою людиною, з купою друзів. Лідер за натурою, якось легко згуртовував біля себе людей. До нього завжди дослухалися. З тої когорти, що і з дияволом домовляться, якщо треба, – розповідає Василь. – Саша був людиною слова і дії. Безвідмовний. Якщо щось пообіцяв, то зробив на 100%. Дуже щедрий і прямолінійний. Вмів красиво сказати, що про тебе думає, не вдаючись до образ. Бував затятим, але дослухався до аргументів. Свою думку теж обстоював виважено і чітко».

 

 

Після повернення зі строкової служби хлопець закінчив школу міліції в Івано-Франківську і 2 роки пропрацював у патрульно-постовій службі. Відтак звільнився, пішов на будівництво.

«Зарплата у ППСі була копійчана, а зі своїми золотими руками міг заробляти у рази більше. У нього якісно виходило все: від якихось будівельних робіт до електрики. Талант мав. Було, із якісних запчастин склав для себе класний велосипед. Згодом жигуля, який годився на металолом, він з допомогою друзів перетворив на нормальну машину. У цьому весь Саша: захотів – зробив», – пригадує кум Василь.

2014 року Олександр Михалко одружився і став батьком Корнелії. Доньку любив страшенно: радо няньчився з нею, доглядав, коли хворіла, водив на прогулянки, грався. Можливо, саме ще зовсім маленька Корнелія втримала тоді чоловіка від бажання йти на фронт, хоч такі думки він висловлював.

З донькою Корнелією

Рішення Саші йти на війну у 2022-му для близьких стало несподіваним. Мама пригадує, що син просто поставив її до відома:

«Він вмів бути затятим у своїх рішеннях. Не розводився, чому і як. Вирішив – і край. Я зрозуміла, що це той випадок. Тому мусила прийняти». Василь Олашинець каже: кум причинами такого рішення з ним теж не ділився, може, хотів щось довести собі. Про патріотизм чи щось подібне ніколи не говорив, проте «землю свою він дуже любив, жити за кордоном ніколи не хотів».

Олександр мобілізувався в грудні 2022 року. Після вишколу у Житомирі чоловік у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади вирушив виконувати бойові завдання у Білогорівку Луганської області. Те, що там відбувалося, якось у розмові з кумом назвав пеклом і квитком в один кінець.

«Саша чітко усвідомлював, чим це все закінчиться для нього. Проте ніколи не скаржився і про своє рішення не шкодував. Не в його характері було вмикати задню, – ділиться Василь. – Він у житті нічого і нікого не боявся. З юності такий був, коли ми, бувало, через вік могли робити всякі дурниці. Щодо небезпеки від людей, завжди казав: «А що, то не такі люди, як я? У них не кров у жилах тече? Думаю, десь таким принципом керувався і щодо ворога».

Востаннє воїн розмовляв з кумом 29 січня:

«Привітав мене з днем народження і, власне, попрощався. Сказав: «Кумиску, я додому не вернуся. Ні, мені вже нічим не зарадиш. Ти пам’ятай про мою доньку, допомагай їй». Не було в його голосі ні паніки, ні страху. Для мене цей чоловік – Герой і людина з великої букви».

Стрілець-санітар Олександр Михалко загинув під час артелерійського обстрілу 31 січня 2023 року.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня і медаллю «Почесний громадянин Ужгорода».

Смерть близької людини змінює назавжди життя її рідних. Ольга Іванівна каже: не вірила, що син загинув, поки не пішла в морг.

«Тяжко було дуже. Та мусила триматися, бо чоловік потребував догляду. Що б із ним стало, якби я теж злягла? У вересні минулого року він відійшов у інший світ. І після смерті Саші, і тепер мене рятує робота і внучка, – ділиться пані Ольга. – Дитина важко пережила смерть тата. Тепер відійшла потроху, часто розповідає мені, куди вони вдвох ходили, чим займалися. Корнелія – копія батька: і зовні, і характером… Я вдячна друзям Сашка, які не забувають про мене, допомагають при потребі. Сумую за ним без кінця. Та що вдієш? Мусиш прийняти і якось намагатися жити».

Галина Кришінець – для Медіацентру УжНУ

 

12 березня 2026р.